Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Пригоди Синдбада мореплавця

— Так, — докинув я під кінець. — Присягаюся моєю любов’ю до дядька Тарабука, що Морський Диявол піймав мене у свої тенета і за допомогою навмисної образи, а також удаваної втечі завів з Багдада до Басри, а з Басри — на борт вашого корабля у мить його відпливу.

— Чи маєш якісь докази на підтвердження правди цих слів? — запитав капітан.

— Маю! — радісно вигукнув я.

— Ну, то слухаю, — сказав капітан.

— Маю, щоправда, лише один доказ, але зате незаперечний! — знову із запалом вигукнув я.

— Що ж то за доказ? — іронічно запитав старий і бувалий матрос, примруживши очі.

Під впливом надмірних вражень, а точніше, під насильницькими поглядами старого й бувалого матроса усі думки переплутались у мене в голові, і я навіть припустити не міг, що доказ, який я наведу на підтвердження моїх визнань, наразить мене на те, на що якраз і наразив. Я глянув просто в очі капітанові й сказав:

— Єдиним, але незаперечним доказом моєї правдомовності є те, що, погнавшись за нахабним Дияволом, я не встиг навіть попрощатися з дядьком Тарабуком саме з тієї причини, що взагалі не намірявся вирушати ні в яку подорож.

Уся команда вибухнула голосним сміхом, до якого долучився і сам капітан.

— Тинди-ринди, коржі з маком! — закричав старий і бувалий матрос. — Фіґлі-міґлі! Тере-фере-кукуріку! А чи не маєш там ще в запасі кількох таких гарненьких доказів? Докази такого роду в наших очах мають вартість бабусиних казочок для слухняних дітей, з тією лиш різницею, що ти зовсім не схожий на бабусю, а ми не слухняні дітки! Ти родич Морського Диявола — і баста! Я пізнаю це по виразу твоїх очей, по виразу обличчя, по голосу і по тому, що ти не міг довго витримати моїх могутніх і випробуваних поглядів! Старого горобця не підманиш на полову! Надто я старий і надто бувалий, аби вірити усяким вигадкам такого як ти диявольського фрукта. Тому я повторюю, що вибір способу позбутися раз і назавжди тебе і цього листа належить не мені, а капітанові.

— Наказую, — сказав капітан, — наказую старому матросові, аби негайно викинув лист у море. Тебе ж, диявольський родичу, ми висадимо на першому ж березі, який трапиться нам по дорозі. Припускаю, що буде це берег, а радше безлюдний острів, на якому ти або загинеш від голоду, або помреш від нестерпної самотності, або сконаєш через виключне перебування сам на сам із собою, бо ж ти є насінням диявольським, і своєю присутністю можеш не тільки іншим, але й собі самому, як гадаю, смертельно надокучити.

Нічого я на це не відповів. Я відчував, що всі з мого боку тлумачення ні до чого б не привели. Протягом двох днів плавання ми не бачили навкруг ані суші, ані островів. Протягом цих двох днів я харчувався лиш хлібом і водою, які мені давали за наказом капітана.

Вночі, як і завжди, прекрасна Ургела грала мені на золотій лютні, і звуки її пісні, переливаючись своїм надміром через береги сну, наповнювали чарівною луною всі приміщення корабля, який колихався у такт цих мелодій.

Це помітили капітан і команда, а передовсім старий і бувалий матрос.

Не питали мене, щоправда, про причини й джерела тих звуків, бо на кораблі встановилося таке правило, що ніхто до мене не підходив і ніхто зі мною не розмовляв. Я тільки здаля чув, як старий і бувалий матрос пояснював капітанові походження тих звуків.

— Родичі Морського Диявола, — говорив він, багатозначно наморщуючи брови, — родичі Морського Диявола полюбляють часом ковтати різні предмети, інструменти й знаряддя, бо їхні шлунки перетравлюють навіть каміння. Той, який знаходиться на нашому кораблі, пограбував либонь якогось мандрівного музиканта, аби вкраденими інструментами наситити свій вічно голодний шлунок. Може, проковтнув арфу чи скрипку, чи віолончель, чи контрабас, чи цитру, чи гітару, чи якийсь бубон, який замість того, щоб бурчати, буде грати в нього в череві доти, доки його до кінця не перетравить.

Капітан дуже дивувався запасам знань старого й бувалого матроса, а той лиш хитав сумно головою, наче вболіваючи за проглинутою мною гітарою чи бубном. Нарешті, на третій день неспішного плавання, ми побачили перед собою острів — самотній, безлюдний і кам’янистий. Саме на цей острів мене й висадили, а точніше, наказали висісти. Ледве я став ногою на землі, як корабель відплив і незабаром зник із моїх очей. Я залишився сам, не знаючи, де опинився. Острів був покритий скелями. Поза тим — ані дерев, ані птахів, ані струмочків, ані навіть стеблини трави. Скелі, скелі та скелі. Поміж скелями звивалися покручені стежки. Я почав блукати тими стежками, роздумуючи про близьку голодну смерть, яка мене чекала.

Раптом за поворотом однієї стежки я побачив палац, викутий у скелі. Він мав величезні двері з сірого каменю, які були відчинені навстіж. Я тут же увійшов всередину палацу. Вбіг безлюдними сходами на другий поверх, а звідти — у великі золотисті кімнати, де стояв смачний дух різних страв. Кімнати, однак, були порожні, безлюдні, самотні. Принюхуючись до запахів смаженого, печеного й тушкованого м’яса, я йшов далі — з кімнати в кімнату — аж нарешті в останній кімнаті побачив людську постать. Був то ані ще молодий, ані вже старий товстун, одягнений у яскраво-жовті й такі блискучі шати, що я мимоволі прикрив уражені очі.

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 74.

Останній коментар

Vados 21.10.2021

Слухайте малолетні піздючки хватить обсирати це
ви самі краще не напишите


Viktoria 15.10.2021

Полная фигня


Viktoria 15.10.2021

Текст красивый и интересный


Додати коментар