Слава ЗСУ!

— Згода! — сказав я, вдаючи радість і задоволення.

Товстун знову плеснув у долоні.

— Чи не бачиш там у дверях Калебаса? — запитав він, почекавши.

— Стоїть там вже якийсь час, чекаючи твоїх наказів, — відповів я.

Товстун повернув голову до дверей.

— Поштивий Калебасе, — сказав він з добродушною усмішкою, — принеси нам баночку сардинок в олії, але миттю, бо гість має вовчий апетит, і спішно йому до закуски.

— Не такий я вже й голодний, аби не міг хвилинку почекати, — зауважив я напрочуд ввічливим голосом, вдаючи свого роду соромливість і збентеженість людини, яка не хоче надто зловживати гостинністю господаря.

— Не церемонься, чоловіче соромливий! — вигукнув товстун. — Проси, чого тільки душа запрагне! Мій дім — твій дім. Гостинність — це мій єдиний недолік. Але ось і сардинки вже з’явилися на столі. Благаю тебе, чоловіче стриманий, їж, скільки влізе! Чим хата багата, тим і рада!

І говорячи це, товстун своєю пухкенькою ручкою вправно й услужно підсунув мені неіснуючу баночку уявних сардинок у не менш уявній олії.

Я почав діставати їх з банки невидимою виделкою і класти на невидиму тарілку. Товстун теж, ідучи за моїм прикладом, витяг виделкою одну сардинку, швиденько всунув її в розкритий завчасу рот, проковтнув, облизався і сказав:

— Свіжесенькі! Таких сардинок ти точно ніде не їв. Я наказую приправляти їх лавровим листом та гвоздикою, щоб таким чином оживити й зробити гострішим нудотний смак олії.

— Найдобірніші! — вигукнув я, вдаючи, що ковтаю одну за одною уявні сардинки.

— Не церемонься, чоловіче недобрий, і візьми ще, хоча б кілька.

— Вже не можу, справді не можу! — відмовлявся я надзвичайно ввічливо.

— Ти робиш мені кривду і прикрість! — викрикнув товстун. — Візьми хоча б оцю одну, що лежить збоку, так гарненько скупана в олії, і сріблясто поблискує товстеньким черевцем, у якому якраз стирчить самотня й така приваблива гвоздичка, наче показує, що саме із цього місця варто цей делікатес починати.

— Візьму тоді ще цю одну за умови, що то вже остання.

Коли я їв вказану мені товстуном сардинку, він знову плеснув у долоні й повернув голову до дверей.

— Калебасе, — закричав він, — подай-но нам миттю дві чашки бульйону з паштетиками.

— Я страшенно люблю бульйон, — промовив я.

— Ну то пий, поки гарячий, але обережно, щоби губ не попік.

— Паштетики… чудові! — сказав я, вдаючи захват.

— Правда ж? — закричав товстун, хухаючи і ворушачи кругло розкритими губами, так, наче смачно боровся з надто гарячим паштетиком. — Це паштетики за моїм власним рецептом. В їхній духмяній і паркій середині є трішечки рябчика, сама дрібка каплуна, наперсточок мозку і золотистий кусочок волового шпику. І то справді чудова мить, коли оті з різних місць узяті м’ясива й жирочки увійдуть між собою в мовчазне порозуміння, щоби спільно створити єдиний і неподільний делікатес! Рябчик позичить смаку від каплуна, каплун — від мозку, аж нарешті всі три просякнуть проникаючим наскрізь шпиком, щоб набухнути й підготуватися до останнього танення на шляхетному піднебінні очікуваного гостя!

Кожне слово товстуна аж до болю збуджувало мій голод і апетит. Я, однак, вирішив до кінця грати обрану роль в надії, що товстун зжалиться нарешті наді мною і пригостить хоча б одною справжньою стравою.

А тимчасом я повинен був поїдати уявні страви, які нам подавав уявний Калебас. Було тих страв без ліку, так що під кінець я зовсім збився з рахунку.

Настала нарешті хвилина, коли товстун наказав подати вино і десерт. Уявний Калебас негайно виконав це розпорядження.

— Стіл прогинається під пляшками з вином, — сказав товстун, показуючи пусту поверхню столу. — Чи ти добрий знавець вин?

— Аякже, — відповів я.

— Дозволь тоді, чоловіче вибагливий, щоб я до країв наповнив твій келих оцим винцем з Папужих Островів, які відзначаються тим, що немає на них жодної папуги, а лиш найдобірніші сорти винограду.

Я вдав, що схопив у руки наповнений келих і припав до нього вустами.

— Бачу, що ти одним духом усе вихилив; дозволь, я тобі доллю.

— Я не хочу перебрати в питті міру, — відповів я, усміхаючись, — бо хоч і маю міцну голову, однак вино може в голові зашуміти, а тоді… я не відповідаю за власні вчинки.

— Не ухиляйся від пиття, чоловіче обачливий! — закричав товстун. — Скільки вина в головах, стільки правди і в словах! Або, якщо хочеш: скільки в череві вина, настільки й душа міцна! Пий хоробро, як ти козак добрий! Поки дихає душа, повну чарку не лишай!

І знову подав мені неіснуючий келих, наповнений вином, якого не було.