Слава ЗСУ!

Я почав вихиляти келих за келихом, аж нарешті прибрав такий вигляд, наче сп’янів. Я підвівся зі стільця і нестійкою ходою, хитаючись на всі боки, наблизився до товстуна. Голод і злість аж трусили моїм тілом. Я вирішив покарати чудернацького і безжального господаря.

— Назвав би я тебе ослом, якби ти не був схожий на кабана, — сказав я, вдаючи белькіт п’яного і поплескуючи його долонею по пухкеньких підборіддях.

Товстун швиденько відсунувся від мене.

— Бачу, що напився ти не на жарт, чоловіче нерозважний! — вигукнув він з удаваною посмішкою.

— Налий мені ще чарку! — ревнув я, хитаючись наче п’яний.

— Досить вже вина, досить! — крикнув товстун. — Ти вже добре перебрав.

— В такому разі я сам собі келих наповню! — відповів я ображеним тоном і зробив рукою над столом такий рух, наче наповнював келих. Після чого наповнений таким чином келих я вихилив до дна.

— Чоловіче невиправний! — закричав товстун. — Та ж я гадаю, що ти ледве на ногах тримаєшся! Скажи мені принаймні, які ти штучки по-п’яному виправляєш?

— Б’ю! — відказав я.

— Б’єш? — запитав товстун, помітно перелякавшись.

— Б’ю! — повторив я твердо.

— Кого? — запитав товстун.

Замість відповіді я схопив його за шию, повалив на землю і почав раз по раз цідити кулаками. Жах його був такий великий, що він навіть не крикнув. Нагородивши його відповідною кількістю ударів, я підняв його з землі, схопив за горло й припер до стіни.

— Пусти мене, пусти! — заволав він, блідий від страху. — Я накажу подати тобі найсправжнісінькі, найреальніші страви! Я віддам тобі в жони свою доньку-одиначку разом із половиною мого маєтку! Не позбавляй мене життя, яке я так любо проводжу в досконалій бездіяльності й споживанні незрівнянних делікатесів!

Я випустив з рук його пухкеньке горло і глянув йому в очі з докором, болем і гнівом.

— Як ти міг так знущатися над моїм голодом? — запитав я вимогливо.

— Пробач мені мою жорстоку каверзу, але ти прийшов у ту мить, коли я не міг вчинити інакше. Я саме завершив обід, що складався виключно з делікатесів за моїми власними рецептами, бо ж я — незрівнянний ласун і ненажера й навмисне оселився з донькою на цьому самотньому острові, щоби в цій самотності зосередити усі сили моєї душі в єдину цілість і оту цілість використати лише для вникання в найпотаємніші присмаки найрізноманітніших страв. Отож, ти з’явився в ту мить, коли я, з’ївши особливо вдалий обід, журився, що не можу того обіду повторити від початку до кінця через те, що переповнений шлунок зовсім відмовлявся мене слухатись. Ми обидва переживали однакові муки, бо однаково — незважаючи на охоту поїсти — не могли їсти: ти — через відсутність їжі, я ж — через зловживання нею. Тому й розізлив мене, а навіть образив до глибини душі твій вовчий апетит і здатність пожирання страв, які для мене, тимчасово принаймні, зробилися недоступні. То я й задумав посміятися з тебе у спосіб — і справді — нелюдський. За це спіткала мене з твоїх рук слушна кара, за яку я не маю до тебе ні найменшого жалю, боявся я лиш надмірного продовження тієї кари, бо таке продовження могло б привести до наслідків дуже сумних для мене. А втім, ти мені подобаєшся так сильно, що я охоче зроблю тебе своїм зятем. Але передовсім я повинен тебе — тепер уже насправді — нагодувати, бо ти можеш сконати з голоду ще до одруження з моєю донькою, врода якої неодмінно тебе полонить.

Товстун приязно потиснув мені обидві руки і, схопивши підвішений на стіні молоточок, вдарив ним у ґонґ над дверима. На протяжний, мелодійний і багатий на відлуння звук ґонґа з’явився у дверях справжній Калебас.

Товстун пошепки дав йому відповідні доручення — і незабаром стіл прогинався під вагою справжніх страв, які можна було помацати, до яких можна було доторкнутися.

Коли я пожирав — здається — двадцять четверту страву, до кімнати увійшла прекрасна Стелла, донька товстуна. Врода її була бездоганна, якби не одна маленька вада, а саме — надмірна огрядність, яку вона успадкувала від батька. Щоправда, та огрядність зовсім не псувала її вроди, бо рухи в неї були надзвичайно спритні й проворні, рухи гнучкої і стрункої дівчини. У їді вона кохалася так само, як і батько, і смак мала такий же усталений.

— Це чужоземець, якому я в силу різних обставин пообіцяв твою руку, — сказав товстун, показуючи доньці на мене. — Чи ти нічого не маєш проти?

— Нічого не маю проти, — відказала вона, червоніючи та спустивши долу очі.

— Я хочу, аби ваш шлюб відбувся завтра. Чи це узгоджується з твоїм бажанням?

— Не зовсім… — несміливо зауважила Стелла. — Я хотіла б, щоби наш шлюб відбувся ще сьогодні.