Слава ЗСУ!

— Не маю нічого проти, — в свою чергу відповів товстун.

— Я б, однак, хотіла знати, як подивиться на мій поспіх цей милий в усіх відношеннях чужоземець? — шепнула Стелла, зиркаючи на мене.

— Нічого не маю проти поспіху, — відповів я, жадібно пожираючи страву, яку мені щойно подав Калебас.

По спожитому обіді я, не гаючи ні хвилини, одружився з прекрасною, хоча й надто огрядною Стеллою і оселився в палаці добродушного товстуна.

Стелла крім огрядності мала, як виявилося, ще одну ваду, а саме, що вона страждала від безсоння.

Через те безсоння почула вона звуки золотої лютні, на якій грала мені уві сні Ургела.

— Що то за звуки добуваються з твого сну? — запитала вона одного разу. — Я вже давно хотіла тебе про це спитати, але якось забувала.

Я розповів їй усю пригоду з Ургелою.

— О! — вигукнула вона, червона від гніву. — Я не можу дозволити, щоби твій сон заповнювала якась чужа істота!

— Ургела, власне кажучи, не істота, — відповів я несміливо, — це лише сон. Вона не існує, вона сниться… Розумієш?

— Не розумію і не хочу розуміти! — гиркнула Стелла. — Цікаво, що б ти сказав, якби це я снилася комусь щоночі та ще й грала йому на золотій лютні? Я ненавиджу цю Ургелу і мушу виперти її з твого сну під три чорти!

— Побійся Бога, Стелло, як можна ревнувати до сну?

— Я ревную до сну, бо сама страждаю від безсоння.

Сказавши це, Стелла тупнула ногою і вийшла з кімнати.

Від цього часу життя моє перетворилося у неперервну муку. Стелла, прагнучи заборонити мені сон, у якому жила Ургела, цілими ночами неустанно шарпала мене за плече, аби мені сон перервати. Я й на хвильку не міг заплющити очей. Я схуд, охляв, ослаб і ходив по кімнаті кроком хитким і очманілим, бо не міг потішитись пожаданим відпочинком.

— Я спати не можу, то й ти не спи! — казала Стелла, чия надмірна огрядність почала мені від певного часу разити очі.

— Стелло, благаю тебе, дозволь мені задрімати хоча б на мить!

— Не дозволю!

— Чому?

— Бо не хочу, щоб ти уві сні бачив Ургелу. Я сама хочу керувати та опікуватись твоїм сном.

— Та хіба жінчина опіка в тому полягає, щоб відбирати в чоловіка сон і завдавати йому нестерпних мук?

Стелла не дала мені жодної відповіді.

Я ще забув згадати, що Ургела, якій одного разу вдалося на хвильку прослизнути в мій сон, відверто мені сказала, що ненавидить Стеллу і прагне помститися їй за те, що та перериває мені сон. Нарешті сталося те, чого я найбільше боявся. Стелла з якоїсь чарівної книги довідалася, яких способів треба вжити, щоби викликати Ургелу з сонних глибин на світ Божий.

Однієї ночі, коли я заснув, вона покропила мене відваром відповідних трав і вимовила відповідні закляття. Під впливом тих трав і заклять Ургела, яка саме грала в моєму сні на лютні, раптом втратила свою сонну рівновагу і, вихилившись поза межі сну в реальність, опинилася раптом — тремтяча й перелякана — посеред кімнати, перед лицем розгніваної Стелли.

Я негайно прокинувся і побачив сцену, якої не забуду ніколи. Моя дружина вчепилася товстими руками в примарні золотисті коси приголомшеної Ургели. Я бачив, як долоні Стелли, які не в силах були розшарпати дуже непоказні й невловні коси, зісковзнули на перса ворожки і вп’ялися нігтями в її примарне невловне тіло, яке було лише наляканим сном.

Струнку, ефірну постать Ургели прошив дрож, внаслідок якого тіло її так попрозорішало, що крізь нього просвічували шпалери. Нарешті долоні Стелли, які не відчували тіла Ургели, рвонулися до золотої лютні, яку та тримала в руках, вихопили ту лютню і розшматували її на золоті клапті, які спалахнули вогняними язиками й згасли раз і назавжди.

І тоді мелодійний стогін і плач вирвався з грудей Ургели.

— Ти вбила мене, позбавивши лютні! — вистогнала Ургела. — Не дано мені померти, бо не жила я, лиш снилася людям, але відтепер вже ніколи нікому не зможу приснитися!

І з цими словами на вустах Ургела зникла, щоб ніколи більше не з’явитися мені уві сні.

Злочин моєї трохи занадто огрядної дружини переповнив мене такою огидою та обуренням, що я негайно покинув палац і, женучи щодуху просто себе, скерував свою втечу до моря. У першу мить я хотів утопитися і, напевне, так би й зробив, якби не той щасливий випадок, що, добігши до берега, побачив корабель, який пропливав недалечко. На мої крики корабель наблизився до берега. Я вбіг на палубу, благаючи капітана, щоб чимшвидше виходив в море, бо боявся погоні з боку моєї дружини. Виявилося, що корабель плив до Басри. Плавання наше тривало кілька місяців. По закінченні згаданих місяців я зійшов на берег у порту Басри.