Слава ЗСУ!

ПРИГОДА ШОСТА

Стомлений трудами подорожі, я з радістю переступив знайомий поріг рідного палацу.

Передовсім я вирішив вибачитися перед дядьком Тарабуком за те, що не попрощався з ним, коли вирушав в останню, зовсім несподівану і не плановану мною подорож. Скажу щиро, я дещо скучив за своїм дядьком, то й спішив його побачити й привітати. Останнім часом він снився мені декілька разів, і за кожним разом з’являвся уві сні якийсь дуже дивний і змінений. Правим профілем обличчя схожий був на орангутанга, а лівим — на какаду. Таке поєднання двох цілком різних профілів можливе, ясна річ, тільки уві сні. Однак якесь прикре враження справила на мене ота двоїстість профілю. Я не вірю в те, що сон сповнюється буквально, але вірю, що сповнюється приблизно і з найрізноманітнішими видозмінами, яких вимагає реальність та її незламні закони.

Я боявся, що той сон був якимось незрозумілим для мене пророцтвом. І я побіг просто до дядькової кімнати, аби пересвідчитись, яке значення мав мій дивний сон. Поки біг, я по черзі мав на думці то орангутанга, то какаду, але і орангутанг, і какаду зникли з моїх думок перед лицем реальності, яку я уздрів.

Постать, яку я застав у кімнаті дядька Тарабука, перевершила будь-які сни, будь-які очікування та будь-які побоювання! Я став як укопаний, не знаючи, що маю чинити: чи залишатися на місці, чи тікати чимдуж від почвари, яка дивилася на мене поглядом мого дядька, але більше нічого спільного з ним не мала. І чим менше була на нього схожа, тим більше вражали мене тут і там поодинчі й випадкові риси незаперечної схожості. У першу мить мені видалося, що я бачу якусь змору, у якій лише через деякий час розпізнав людську істоту.

Обличчя тієї істоти не було зовсім чорне. Я б сказав, що його покривали дрібні чорні цяточки, подібні до маку. Такі самі цяточки покривали поверхню рук. Тим самим дрібним маком була поцяткована шия. Цілість створювала таке незвичайне враження, що я остовпів. Коли дещо прийшов до тями, то прошепотів переляканим голосом:

— Хто ти, людино з нелюдським виглядом?

— Я твій рідний дядько, — відказала дивовижна істота.

— Не вірю, — боязко відповів я.

— Поздоров мене, — сказав дядько Тарабук, бо то напевно був він, — поздоров мене з новим винаходом. Я знайшов цілком новий спосіб увічнення моїх творів. Тому що не можу я їх довірити ані паперові, ані пергаменту, ані ненадійній пам’яті зрадливих дівчат. Єдина людина, якій я їх можу довірити — це я сам у власній особі. Глянь на мене — чи ж не виглядаю я так, як належить великому поетові? Весь мій духовний здобуток я маю на власному тілі. Моя шкіра — це зошит, який лиш смерть може знищити. Бачу по твоїх очах, що тебе зацікавив мій задум, тож я негайно вдовольню твою зацікавленість. Завдяки щасливому випадку зустрів я у Багдаді китайця, який володіє мистецтвом татуювання. Я заприятелював з ним і розповів про усі мої клопоти й нещастя. Вислухавши мою розповідь, китаєць поринув у глибоку задуму, яка тривала три дні й три ночі. Нарешті після трьох днів і трьох ночей він порадив мені, аби я усі свої твори з допомогою мистецтва татуювання увічнив на своїй власній шкірі. Я був у захваті від поради китайця. Я вмовив його, аби він одразу свій задум і виконав. Китаєць з услужною радістю взявся до копіткої роботи. За короткий час він поцяткував мені шкіру такими дрібними літерами, що їх тільки через лупу можна прочитати. Ніхто мене тепер не позбавить моїх творів. Невимовно розкішна трема проймало мене в міру того, як поверхня мого тіла заповнювалась із кожною годиною чудесним тягарем моїх чарівних віршів. І я в одній особі став — автором і книжкою. Я тепер — єдине видання моїх власних праць, єдина на світі людина, душу якої можна кожної хвилини прочитати, певна річ — через лупу.

— О! — закричав я зі сльозами на очах. — Чи ж припускав я, що маю такого дядька, який зблизька є прекрасною книжкою, а здалеку — бездоганним негром!

Не в силах стримати сліз, я кинувся в обійми дядька Тарабука і став цілувати одну з його чорно-крапчастих щік.

— Обережно, обережно! — закричав дядько, відсуваючи мене від себе. — Я б зрікся тебе навіки, якби ти губами стер хоч одну буквочку! Мої щоки, які ти потривожив поцілунками, це місце здійсненого чуда. На правій щоці в мене поема під назвою «Залицяння», а на лівій — драма під назвою «Дошкульний удар». На одній з моїх рук знаходиться швидкоплинний вірш «Добри день», а на другій — вечірня елегія під назвою «До побачення». На грудях моїх рояться найзворушливіші сонети, а шия щільно вкрита наймелодійнішими рондо. Одна лише спина чекає нового шедевра, над яким я саме працюю. Я почуваю себе, як жива книжка, а ліжко своє вважаю бібліотекою. І якщо тебе цікавить вміст цієї книги, бери в руки лупу і читай!