Слава ЗСУ!

Дядько подав мені лупу, але я був надто стомлений подорожжю і не мав бажання читати твори, що чорніли на дядьковій шкірі.

— Якщо дозволите, дядечку, — несміливо проказав я, — я відкладу читання на потім, а тимчасом усе ж мушу зауважити, що увічнення власних творів на власній шкірі — окрім багатьох переваг і достоїнств — має одну незаперечну ваду, а саме — ці твори гинуть для нащадків зі смертю самого автора.

— Я вже подумав про це, — спокійно відповів дядько Тара бук, — подумав і знайшов спосіб не допустити такої болісної для нащадків втрати. Отож я вирішив залишити тобі в заповіті право передруку на твоїй власній шкірі.

— Що? — закричав я, жахнувшись. — На моїй власній шкірі? Я ще можу визнати татуйованого дядька, але не можу і не хочу бути татуйованим племінником.

На чорно-крапчастім обличчі дядька Тарабука з’явилася якась дивна пляма, яка була, мабуть, рум’янцем гніву чи обурення. Невідомо, як би дядько у цю мить зі мною повівся, якби раптовий прихід вченого китайця не перервав нашої розмови.

— Ось мій знавець і добродійник! — вигукнув дядько, показуючи на прибулого.

Китаєць поважно вклонився.

Дядько наблизився до нього і почав пошепки провадити з ним якусь таємничу розмову. Довший час вони щось по черзі шептали один одному, час від часу допитливо приглядаючись до мене. Я почув лиш останні слова, які китаєць шепнув дядькові на вухо:

— Придатний, щонайкраще придатний… Я з приємністю татуюватиму його. Ти не міг вигадати кращого способу переказати нащадкам свої твори. Це гідний тебе спадкоємець.

Я здогадався, що мова йшла про мене, але вдавав, що не чую. В душі я вирішив не приймати «права передруку», яким дядько збирався обдарувати мене в заповіті. І все ж не міг позбутися думки, що в серці дядька і в душі китайця твердо вкорінився потворний намір виконання в майбутньому отого передруку. Мене дратували їхні чулі й зворушливі погляди. Вони виявляли мені перебільшену пошану як майбутньому спадкоємцеві, котрий має колись стати «другим виданням» безсмертних праць великого поета. Я почував себе погано і дещо засумував. Відносини мої з дядьком стали менш приязними й злегка напруженими. Я уникав його присутності, і життя в рідному домі почало обтяжувати мене. З тих «напружених стосунків» негайно скористався Морський Диявол. Ургела вже не приходила до мене у снах, отже Морський Диявол дістав до них доступ. Однієї ночі він увійшов у глибини мого сну, який якраз був сном про незнані узбережжя. В небесах того сну світив величезний місяць, і Диявол від голови до ніг сріблився у місячному сяйві. Здалеку, на обрії сну, маячіли незнані узбережжя, а поблизу, над моєю головою, літали птахи, які замість дзьобів мали малесенькі золоті флейти. Так мелодійно, так гарно було в моїм сні, що навіть потворна постать Морського Диявола набрала чару і привабливості. Його вигляд, замість того щоб налякати, потішив мене. Морський Диявол миттю помітив особливий стан моєї душі й приязно мені посміхнувся. В його очах світилися чудесні місячні блиски, а птахи сідали йому на плечі і, впхавши йому до вух свої золоті флейти, довірливо співали про зачаровані країни.

— Привіт тобі в моєму сні! — весело гукнув я. — Здогадуюся, що ти прийшов для того, аби спокушати мене до подорожі. А я зараз не хочу опиратися ніяким спокусам. Мій сон відкритий для всіх, хто хоче увійти всередину його. Прошу тебе, будь тут, як удома. Досита натішся співом моїх птахів, висріблюйся скільки хочеш блиском мого місяця. Мене сьогодні уві сні охопила любов до усіх створінь — справжніх та уявних. Мені справляє приємність навіть вигляд такої як ти почвари, яка мені стільки лиха зробила в житті. Кохаю навіть лихо за те, що стало чудесним, повним пригод спогадом. Кохаю усе, що може і вміє снитися. Ти ж умієш чудово снитися, тому я не хочу опиратися твоїм спокусам. Підманюй мене до нових подорожей! Чаруй мене новими обітницями! Не буду я опиратися чарам. Не уникатиму небезпек і невдач. В усьому я зумію знайти щастя, нехай воно навіть з’явиться у вигляді потворного карлика, безлюдного острова, страшної бурі на морі, розбитого корабля чи й самого Морського Диявола. Одна лише думка мучить мене, а саме, що маю татуйованого дядька, який у заповіті хоче передати мені страшне право передруку своїх творів на моїй власній шкірі.

— Ой леле! — заволав Морський Диявол, сріблячись чимраз яскравіше в місячнім сяйві. — Ой лелечко! Дядько Тарабук — ось, на мою думку, головне джерело цих смутків. Проходячи повз палац, я вступив дорогою у твій сон лише з однією метою: поговорити з тобою про дядька Тарабука та його китайського приятеля. Я ж відчуваю до тебе більшу приязнь, аніж ти гадаєш. І хочу застерегти тебе від небезпеки, яка тобі загрожує. Дядько Тарабук і його китаєць уклали проти тебе таємну змову. Дядько Тарабук боїться, що раптова і несподівана смерть зведе його в могилу і що після його смерті ти не захочеш скористатися наданим тобі правом передруку. Для старого дивака то був би жахливий удар, якби його твори не перейшли до нащадків. Тому разом із китайцем він вирішив ще за життя випустити в світ друге видання своїх творів. Ти, мабуть, здогадуєшся, що це значить? Отож, хоче він за порадою китайця напоїти тебе сонним зіллям і — обезвладненого таким чином — відповідно витатуювати. О бідний Синдбаде! О нещасний Синдбаде! О гірко скривджений долею Синдбаде! Тікай чимшвидше зі свого палацу! Вір мені, що у сто разів краща будь-яка негода на морі, аніж раптова втрата людського вигляду, до якого ти вже звик і з яким так сильно зжився протягом довгих років, прожитих на землі.