Слава ЗСУ!

Слова Морського Диявола наповнили мене жахом. Проймаюча дрож струснула моїм тілом, зануреним у сон. Мені раптом здалося, що найбільшим моїм ворогом є дядько Тарабук, а найкращим приятелем — Морський Диявол. Тон його голосу був таким лагідним, а кожне речення таким переконливим, що під кінець я був зворушений його доброзичливістю.

— Кохана і вельмишановна почваро, — довірливо сказав я йому, — я послухаюся твоїх порад. Нехай-но лиш срібний сон відлетить з моїх повік, і я тут же вирушу в подорож до незнаних країн.

— Я не вимагаю слухняності, — скромно відповів Морський Диявол, — але в кожному разі, я тобі вдячний за неї. Хочу лише попередити, щоб, покидаючи палац, ти був дуже обережним, бо дядько Тарабук разом зі своїм страшним китайцем будуть слідкувати за кожним твоїм кроком. Про всяк випадок дарую тобі оцю чарівну шкатулку. В разі переслідування і в мить найбільшої з боку китайця небезпеки відкрий її і знайдеш на дні спасенну пораду. Однак бережися відкрити шкатулку завчасно, бо цікавість твоя буде покарана.

Я взяв подану мені Дияволом шкатулку і міцно притис її до грудей.

— А тепер я мушу з тобою попрощатися і покинути твій гостинний сон, — продовжував Морський Диявол, — бо наближається година вилову дрібних риб, а я завзятий рибалка. Тому — до побачення.

Вклонившись, Диявол вибіг з великим поспіхом з мого сну, як вибігають з кімнати через двері або з двору через ворота. Сон мій почав помалу і поступово розвіюватись, зникати, аж нарешті зник зовсім. Одна тільки чарівна шкатулка не розвіялась і не зникла, а надалі лишалася в моїх руках, коли я прокинувся. Я дивився на неї, як на тимчасово запізнілий залишок сну, який ще не встиг чи забув зникнути, і здавалось мені, що вона от-от розвіється в ніщо, пригадавши свою приналежність до сну. Але шкатулка залишалася й далі в моїх руках, наяву, виявляючи усі ознаки реальності. Я швиденько одягнувся, сховав шкатулку в кишеню і подався до кімнати мого дядька. Дядько Тарабук сидів у кріслі. Поруч стояв китаєць і через лупу читав дядькові вголос поему під назвою «Залицяння», видрукувану на правій щоці. Дядько любив таким чином проводити час, вільний від інших занять. З напруженою увагою, і з непідробним захватом, і з палкою зацікавленістю слухав він власну поему, яку китаєць читав старанно, голосом виразним і урочистим.

Під впливом поради Морського Диявола я вирішив ще сьогодні покинути свій палац і вирушити в подорож до незнаних країн. Водночас я боявся переслідувань з боку китайця і дядька і не знав, чи попередити дядька про мій від’їзд, а чи виїхати таємно і не попрощавшись. Після коротких роздумів я вирішив розповісти дядькові про свій намір.

— Прошу вибачення, — сказав я, — що перерву вам на хвильку читання. Я б охоче вислухав до кінця таку гарну поему, але не маю часу, бо негайно виїжджаю.

— Куди? — запитав дядько, дещо здивований.

— Я й сам ще не знаю, куди. Мета моєї подорожі, як завжди, невідома. Я їду туди, куди несе мене вітер і куди скерує мене воля непереможних чарів.

— Мені дуже прикро, що, ледь вернувшись додому, ти вже від’їжджаєш, — уїдливо сказав дядько. — Я роблю з цього висновок, що моє з моїм приятелем китайцем товариство — не така вже й приємна для тебе розвага.

— Навпаки! — вигукнув я. — У такому приємному товаристві я охоче провів би усе життя, але жене мене в світ, по-перше, жага мандрів, а по-друге, та обставина, що я досі не мав можливості вручити зачарованій королівні отого чудового вірша, який ти, дядечку, написав колись на честь Пірузи. Я таким чином зробив кривду і тобі, і одній з тих принцес, яких я зустрічав у мандрах. А цього разу я хочу цю подвійну кривду залагодити.

— Мене безмірно тішить твоє достойне похвали рішення, — відповів з радістю дядько. — Даю тобі своє благословення на дорогу. І я радий, що цим разом, вручаючи мій вірш, ти зможеш сміливо сповістити прекрасній королівні, що, беручи зі мною шлюб, вона в одній особі отримає і чоловіка, і книжку для читання… Тож не зволікай ні хвилини, бо час квапить. Я буду нетерпляче очікувати твого повернення. А тепер — до побачення!

— До побачення! — закричав я радісно і кинувся дядькові на шию, аби розцілувати його в обидві щоки.

— Обережно, обережно! — крикнув зі страхом дядько. — Ти ж забуваєш, що на одній щоці в мене «Залицяння», а на другій — «Дошкульний удар». Для мене кожна літера цих творів дорожча за життя! Не стискай теж так сильно мою долоню, бо непотрібно жмакаєш мені вечірню елегію під назвою «До побаченя».

— До побачення! — знову закричав я, звертаючись цього разу до страшного китайця.

— До побачення, юначе! — відповів китаєць з дивною посмішкою на обличчі. — Я шаную в тобі сміливого мандрівника та шукача чудес, але передовсім — єдиного нащадка великого поета, який обдарував тебе почесним правом передруку.