Слава ЗСУ!

Велетка погодилася з цінами, запропонованими чаклуном, але дядько Тарабук обурено глянув на покупця й закричав:

— Як ти смієш пропонувати за мене таку низьку ціну! Ти ображаєш мою особу і водночас доводиш, що не вмієш оцінити вартість людини. Я поет! Я сам до себе втратив би пошану, якби погодився на таку нікчемну ціну!

— Дядечку! — шепнув я. — Бога ради, не опирайся і не затівай нової сварки. Будь радий, що нас купують гуртом і що ми й надалі матимемо спільну долю. Було б стократ гірше, якби нас продали різним чаклунам і ми повинні були б розлучитися й нічого не знати один про одного.

Дядько Тарабук гордо підніс голову.

— Я не можу погодитись на те, щоб бути купленим так дешево! — заволав він урочистим голосом. — Я вартий принаймні тисячі дукатів.

— Ніхто в тебе згоди й не питає, — відказала велетка.

— І ніхто не дасть тисячі дукатів за такого чорнопикого, — додав, порикуючи, чаклун.

— Я не чорнопикий, я поет! Придивися до мого обличчя, то переконаєшся, що на ньому красуються витатуйовані поезії!

— Мені аж сниться приглядатися до такого обличчя! — відповів чаклун. — Будь задоволений, що даю за тебе одного цехіна, бо ти й копійки не вартий.

Чаклун з погордою відвернувся від дядька Тарабука і виплатив велетці належне за мене, китайця, а також за впертого і нещасного власника задрукованого обличчя.

— Тепер я перенесу вас у свій палац за допомогою закляття, — сказав він, звертаючись до нас. — Протягом однієї хвилини ви будете на місці.

Чаклун розпростер над нами долоні й вишептав закляття.

І негайно під впливом вишептаного закляття якась невидима сила перенесла нас всередину палацу потворного Барбеля.

Ми раптом опинилися у палацовій кімнаті з позолоченими стінами, на яких висіли портрети дідів і прадідів Барбеля. Їхні обличчя мали риси мопсів, так що з першого погляду можна було помітити родинну схожість між Барбелем і його предками.

У глибині кімнати стояли три отоманки: одна зелена, друга блакитна, третя золота. На зеленій лежала принцеса в зелених шатах, на блакитній — принцеса в блакитних шатах, а на золотій — принцеса в золотистих шатах. Усі три принцеси були, як здавалося, нерухомі, заціпенілі й наче неживі.

У куті кімнати стояла тринога, на якій палав рожевий вогонь.

Той вогонь, замість сичати, видавав звуки мелодійні і танцювальні.

Чар тих звуків був такий нездоланний, що я в усім тілі відчув незбориму жагу до танцю.

Барбель позбавив нас пут і сказав:

— Погляньте на цих трьох принцес, які лежать на трьох отоманках. Вони прекрасні, але нерухомі. Сон, подібний до вічного сну, скував їхні тіла. Прикликати їх до життя можна лише з допомогою танцю. Чуєте оту чудову музику, яка добувається з глибини вогню, що палає на тринозі? Рожевий вогонь грає їм до танцю, але трьом принцесам бракує трьох танцюрів, тому вони й спочивають на отоманках — нерухомі, заціпенілі й неживі. Я й придбав вас для того, аби ви при принцесах виконували обов’язки вірних танцюрів. Наблизьтеся до них і запросіть їх до танцю, а вони одразу оживуть і підведуться, і зіпруться на ваші рамена, аби разом з вами кружляти у зачарованому танці.

— Обов’язки танцюра зовсім не відповідають повазі мого віку, — ображеним голосом відказав дядько Тарабук. — І я відмовляюся коритись тобі, потворний Барбелю.

— Ти невільник, — відповів, порикуючи, Барбель. — Ти повинен виконувати мої накази. Я заплатив за тебе цехіна, тож ти належиш мені.

— Ти дав за мене таку малу і вбогу ціну, що не маєш права вимагати від мене зачарованого танцю! — закричав дядько з найглибшим обуренням.

— Я змушу тебе до танцю! — крикнув Барбель, злегка підгавкуючи.

— Дядечку, — шепнув я. — Не клич нового лиха на наші голови.

Дядько навіть не слухав моїх прохань. Він гордо підвів голову і сказав:

— Ти ніколи не примусиш мене, потворний Барбелю, до вчинків, які не мають нічого спільного з моїм покликанням! Я не тільки поет, я ще й книжка, яка з’явилася на світло денне для того, щоб її читали, а не примушували до якогось там зачарованого танцю! Я не танцюватиму й квит!

Барбель впав у шаленство. Він гавкнув кілька разів, витяг з-за пазухи величезну лозину, схопив дядька за шию, оголив йому спину, на якій саме знаходилась поема під назвою «Вперед», і почав ту спину згаданою лозиною немилосердно шмагати.

Я хотів разом із китайцем вирвати дядька з рук жорстокого чаклуна, але цей останній вишептав закляття, яке нас обидвох знерухомило на місці. Безсилі й безрадні, ми мусили дивитися на катування бідного дядька Тарабука.

Покаравши дядька, Барбель сховав лозину за пазуху і закричав: