Слава ЗСУ!

— Дарма, прошу, — відповів Слон. — Я ще не спав. Пробував відгадати, що сниться моєму сторожеві. Завжди, коли він спить тут, я намагаюсь відгадати його сни. Адже по його снах можна взнати — хороша він людина чи нехороша.

Цей Слон був старий індійський філософ. В його голові завжди роїлися чудернацькі думки.

— Просимо вашої поради, бо знаємо, який ви мудрий, — казав далі Цибуліно. — Чи не порадили б ви нам, як можна звільнити з клітки тата і маму оцього Ведмедика, мого друга?

— Що ж, я міг би вам це сказати… Та навіщо? В лісі не краще, ніж у клітці. У клітці не гірше, ніж у лісі. Отже, по-моєму, виходить, що кожен мусить залишитися на своєму місці.

Несподівано настрій Слона змінився і він промовив:

— Та коли ви так цього бажаєте, то скажу. Ключ від ведмежої клітки лежить у кишені ось цього чолов'яги, [97] мого сторожа. Спробуємо не розбудити його і витягти ключ. Мій сторож спить міцно. Не почує.

Цибуліно і Ведмедик сумнівалися, що хоботом можна зробити таку тонку справу. Але Слон так спритно і делікатно діяв своїм довжелезним гнучким хоботом, що сторож і не поворухнувся.

— Нате вам ключа! — сказав Слон. — Та не забудьте ж потім принести його мені.

— Будьте певні і прийміть нашу найщирішу подяку, — прошепотів Цибуліно. — А ви не бажаєте втекти звідси разом з нами?

— Якби я хотів утекти, то не чекав би вашої появи і допомоги. Бажаю успіху!

Він знов обережно поклав голову сторожа собі на хобот і став тихесенько колисати. Хотів міцно приспати його, поки наші друзі роблять свою справу.

Цибуліно і Ведмедик вислизнули із слоновника і попростували до ведмежих кліток. Та не встигли вони ступити кількох кроків, як їх покликав чийсь голос:

— Гей, ви!

— Ш-ш-ш! Хто там? — озвався переляканий Цибуліно.

— Ш-ш-ш! Хто там? — передражнив той самий голос.

— Не піднімай галасу, сторожа розбудиш! А невідомий голос знову перекривив:

— Не піднімай сторожа, галас розбудиш!.. Ох, дурень я, дурень! — додав голос, — Я все переплутав!

— Та це ж Папуга! — прошепотів Цибуліно до Ведмедика. — Він повторює усе, що чує. Але він зовсім не розуміє ні того, що чує, ні того, що сам говорить. Через це він усе плутає.

Проте Ведмедик не хотів ображати Папугу і ввічливо спитав:

— Скажіть, цією доріжкою можна дійти до клітки з ведмедями?..

Папуга все переплутав:

— Скажіть, цією кліткою можна дійти до доріжки з ведмедями?.. Ох, який я дурень, знову все переплутав!

Видно було, що від нього нічого не доб'єшся, і наші друзі тихенько пішли далі.

Аж ось із клітки до них озвалася Мавпа: [98]

— Послухайте, синьйори, послухайте…

— Нам ніколи! Ми страшенно поспішаємо! — відповів Ведмедик.

— Хоч одну хвилинку! Ось уже два дні і дві ночі я гризу цей горіх і ніяк не можу розгризти. Допоможіть мені!

— Добре! Коли йтимемо назад! — відказав Цибуліно.

— Ви мене дурите, — похитала головою Мавпа. — Та і я теж вас обдурила. Хі-хі-хі… Навіщо мені цей горіх і всі горіхи на світі? Я б хотіла знову бути у моєму рідному лісі, плигати собі з гілки на гілку і влучати кокосовими горіхами в голову якого-небудь мандрівника. Хі-хі-хі… А навіщо тепер горіхи, коли я в клітці, а там у лісі нема кому кидати горіхи в голови мандрівників? І для чого потрібні мандрівники, коли нікому влучати їм у голови кокосовими горіхами? Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє влучала горіхом у голову мандрівника. А в того мандрівника голова була голомоза і червона… В неї так було добре ціляти. Хі-хі-хі… А то ще було…

Та Цибуліно і Ведмедик були вже далеко і не чули, що там далі плеще Мавпа.

— Ці мавпи якісь пришелепуваті,- говорив Цибуліно Ведмедикові. — Тільки й знають молоти язиком казна-що. Починають про одне, а далі таке верзуть, що не вгадаєш, який буде кінець їхньої балаканини. А проте мені шкода цієї бідолашної Мавпи. Чому вона не спить уночі? Ти думаєш — тому, що не може розлущити горішок? Ні, не тому. Вона сумує, бідненька, за своїм рідним лісом…

Лев теж не спав. Він байдуже зиркнув на наших друзів, але і не' ворухнув головою, щоб подивитися, куди вони прямують. Його зовсім не цікавили людські справи.

Так без жодних перешкод дійшли наші друзі до ведмежої клітки. Бідолашні старенькі ведмеді — тато й мама — одразу впізнали свого синочка, радісно простяг-ли до нього крізь грати свої лапи.

Поки вони цілувалися, Цибуліно поспішив відімкнути клітку і сказав:

— Та годі уже вам лизатися. Клітку я відчинив, і якщо ви не вискочите з неї, поки не прийшли сторожі, то не бачити вам волі! [100]

Коли старі ведмеді вийшли з клітки, вони знов кинулися обнімати свого клишоногого синочка. Тепер між ними уже не було ґрат.