Слава ЗСУ!

Хто може знати, що живе в серці у дракона? Невже Синю Королеву спонукала до нападу проста кровожерливість? Кому з поборників прийшла на допомогу люта дракониця? Дехто сміє твердити, що між драконом та драконоїздцем утворюється такий глибокий зв’язок, що звір поділяє любов та ненависть свого господаря. Але хто з ким ворогував того дня, хто став на чий бік? І чи розрізняє дракон без вершника, де його друг, а де ворог?

На ці питання ми ніколи вже не отримаємо відповіді. Історія знає і пише сухими рядками лише про те, що посеред багнюки, крові та диму другої битви при Гуркотні сталася битва трьох драконів. Першим загинув Серпанок — Вермітор стиснув йому зуби на шиї та відірвав голову геть. Спижевий дракон спробував злетіти, затиснувши здобич у зубах, але пошматовані крила не втримали вагу тіла, і за мить він сам упав та загинув. Тессаріона, Синя Королева, прожила ще до заходу сонця, тричі намагалася піднятися у небо, і тричі зазнавала поразки. Наприкінці дня усі бачили, які вона терпить муки, тому князь Чорноліс прикликав свого найкращого стрільця на ймення Буркатий Біл, а той став за сорок сажнів від безпорадної дракониці, щоб не втрапити під вогонь, і поцілив їй око трьома стрілами з довгого лука.

Ще не почало розвиднюватися, а битва вже скінчилася. Річкове панство втратило менше сотні людей, а саме вирізало тисячу з гаком вояків Старограду та Обширу. Але друга битва при Гуркотні все ж не могла рахуватися за повну перемогу нападників, бо місто вони не здобули. Стіни Гуркотня стояли недоторканні; коли люди короля відступили всередину і зачинили браму, військо королеви не змогло до них допастися, бо не мало ані обложних пристроїв, ані драконів. Зате у підсумку Веларіонові річняки зчинили страшну різанину серед оборонців, що гасали туди-сюди зляканим і безладним натовпом, підпалили намети, знищили або захопили майже увесь обоз, запаси хуражу та харчів, забрали з собою три чверті бойових коней, вбили принца і поклали край двом королівським драконам.

На ранок після битви загарбники Гуркотня подивилися з замкових мурів і побачили, що ворога вже немає. Попід містом були розкидані мертві людські тіла, а серед них — туші трьох драконів. Живою лишилася сама Срібнокрилка, якою за старих часів літала Ласкава Королева Алісанна. Дракониця злетіла у небо, коли почалася бійня, і годинами кружляла над полем у потоках гарячого вітру, що здіймався від пожеж унизу. Тільки після заходу сонця вона спустилася додолу і сіла поруч зі своїми замордованими родичами. Співці пізніше оповідали, що тричі вона піднімала крило Вермітора носом, наче закликала його злетіти разом з нею. Та це, певніше за все, просто казка. Коли сонце знову зійшло, Срібнокрилка мляво і байдуже ляпала крилами над полем, харчуючись спаленими рештками людей, коней та волів.

Восьмеро з тринадцяти «Шпичаків» лежали мертві, серед них князь Овейн Фосовей, Марк Амброз і Зухвалий Джон Розстан. Ріхарда Родина поцілили стрілою в шию, і життя його скінчилося наступного дня. Грізний Гуго Громобій помер разом зі своїми мріями про корону, але залишався живим ще один Зрадник. Коли Ульф Білий проспався від п’яного сну, то взнав, що тепер він останній драконоїздець на останньому драконі.

— Громобій врізав дуба, і твій малий теж, — твердив він князеві Пику, як переказували люди. — Тобі не лишилося нікого, крім мене.

Коли князь Пик поцікавився намірами самозванця, Білий відповів:

— Рушати на столицю! Ти ж сам цього хотів. Бери собі місто, а я візьму той клятий престол. Непогано, еге ж?

Наступного ранку пан Гоберт Вишестраж з’явився до нього, щоб обговорити подробиці майбутнього нападу на Король-Берег. За частування він приніс з собою два барильця вина — одне дорнійське червоне, інше вертоградське золоте. Не було в світі такого вина, від якого б відмовився Ульф Пияк, та все ж солодкому він надавав перевагу перед кислим. Напевне, пан Гоберт сподівався сьорбнути червоного кислого, поки князь Ульф заливається золотим вертоградським. Але, як розповідав опісля зброєносець, що служив їм при столі, дещо у поведінці Вишестража збудило підозри Білого князя: пан Гоберт пітнів, запинався і зображав неприродну приязнь. Ульф нашорошився, наказав відставити дорнійське червоне і наполіг, щоб пан Гоберт випив з ним вертоградського золотого.

Хай там що кажуть літописці про норов і розум пана Гоберта Вишестража, та ніхто не сміє піддавати сумніву його мужність у смертну годину. Не бажаючи зрадити «Шпичаків», він дозволив зброєносцеві наповнити чару, перехилив її та попрохав ще. Побачивши, що Вишестраж п’є і не вагається, Ульф Пияк не зганьбив свого прізвиська і хутко дмухнув три келихи, перш ніж почав позіхати, мовби до сну. Отрута у вині була легка й не болюча — князь Ульф просто заснув і не прокинувся. Тоді пан Гоберт скочив на ноги і спробував виблювати, але запізно — серце його зупинилося за годину.