Слава ЗСУ!

З клубу долинала музика.

Микола Пилипович намагався вловити вираз очей співрозмовника, але, незважаючи на місячну ніч, це не вдалося.

- Отака історія. А ви кажете, фольклор! - Отець Штефан глибоко зітхнув. Свіже повітря і спогади, мабуть, позитивно вплинули на його голову, навіть язик припинив плутатися. - Ну, де там наш герой, ми що, без нього будемо догравати?

Микола Пилипович, який з певного моменту ловив кожне слово у цій неймовірній розповіді, почухав потилицю, що означало вищий ступінь замисленості. Щоправда, одразу ж пригладив потривожену зачіску.

- А откуда…

- Що?

- Откуда про це…

- Звідки знають? - перепитав священик. - Люди у нас все знають. Ми іноді і самі про себе стільки не знаємо, скільки люди знають.

Микола Пилипович з недовірою дивився на попа. П’яний він, звичайно, бо на тверезу голову такої історії не вигадаєш. А от чи правда все це? Мало хто що розкаже, кожному вірити - голова розпухне. Та й сам Микола Пилипович відчував, що перебрав сьогодні. Тут би головного не забутися. Як там, «клечанний кілок»? Що за слова вигадують, справді? Не можна по-людському сказати?

Панотець продовжував тримати майора за плечі, і це заважало зосередитись, тому останній зробив спробу вивільнитись з обійм. Господар сприйняв це як запрошення повернутися до хати.

- Тільки ПартТоргу… тс-с-с-с, - він приклав пальця до губів.

У хаті довелося випити ще наливки, бо інакше вся інформація, отримана сьогодні, не хотіла вкладатися в голові. І тільки коли майже приговорили пляшку, повернувся парторг.

- Ну как? - поцікавився Микола Пилипович.

- Вдома, - з полегшенням відповів той, і майор подумав, що добре мати сина, от як у нього, наприклад. Ніяких проблем.

- Роздавайте, - посунув колоду майорові отець Штефан. І незважаючи на те, що були п’яненькі, вони таки дописали пулю до двадцяти.

Проводжати гостей вийшли на ґанок господар з дружиною. Микола Пилипович глянув в очі попаді, що геть не були схожими на очі попаді. Отець Штефан ще раз змовницьки приклав руку до губів.

Музика у клубі давно мовчала, і тільки цвіркуни порушували елегійний спокій сільської ночі. Микола Пилипович з парторгом пішли вулицею, обговорюючи особливості зіграної пулі, як це заведено у завзятих преферансистів. Супутники не зовсім твердо переставляли ноги, зате завзяття їм не бракувало.

Село, певно, вже спало, принаймні жодного вогника у вікнах не світилося. Вулиця була порожньою, як і годиться вночі.

- Вам тоді треба було з чирви, бо у нього козир короткий, - доводив парторг.

- Конєшно! - заперечував Микола Пилипович. - Коли у нас бубна розляглась, то тут уже короткий - нє короткий, без разніци.

- А я вам кажу, з чирви… - не вгавав парторг.

Так вони пройшли зі сто метрів, коли майор раптом помітив, що назустріч рухається якась біла постать. Одразу спало на думку, що це не просто так, і, попри випиту наливку, Микола Пилипович спробував зосередитись. Біла постать повільно, але невпинно наближалася. На мить у мозку піднялася тривога, бо після сьогоднішніх розповідей у кого завгодно вона піднялася б. Проте майор узяв себе в руки, і скоро стало видно, що це просто пізній перехожий. Правда, вдягнутий він був у все біле - і сорочку, і штани, але це, безперечно, була людина, і від серця трохи відлягло. Парторг, певно, впізнав перехожого, тому що жодної тривоги на його обличчі помітно не було. Він продовжував гаряче доводити про необхідність заходити з чирви, а коли порівнялися з пізнім перехожим, навіть привітався.

- Доброї ночі.

Чи не розчув відповіді Микола Пилипович, а чи той, хто йшов назустріч, просто неввічливо промовчав, але майор здивовано озирнувся услід білій постаті.

- Хто це? - запитав він свого партнера.

- Це? - той на мить перервав свій монолог про карти, щоб і собі озирнутися. - Дід Юхим.

- Дід Юхим?

- Авжеж. Та я про нього вам говорив. Він якраз по вашій парафії. Ворожить.

Микола Пилипович вмить пригадав лютого старого з хатинки понад гаєм і його бородавку на носі, а тому не стримався від лайки.

- Що він вам зробив? - здивувався парторг.

- Та ти представляєш, - майор несподівано перейшов на «ти». - Води не дав напиться. Такий паразит.

- Це він може. Той іще дід. Ну, - парторг похитнувся. - Тепер мені праворуч. Прощавай. А ти іди собі прямо, там буде клуб, а дальше твоя хата.

- Спасибі, - щиро простягнув руку Микола Пилипович.

- Нема за що, - розкрив обійми той, і супутники міцно та п’яно обнялися.

Парторг пішов першим і за хвилину зник у темряві, а Микола Пилипович, провівши його поглядом, продовжив свій шлях додому. Тепер ніщо не заважало зосередитись - хіба що наливка, але при певному тренуванні вона навіть допомагає. Як багато інформації отримано сьогодні, скільки зроблено! Тут, у провінції, час плинув зовсім інакше, тому за день можна було зробити стільки, що в столиці не встигнеш навіть за тиждень. А яка безодня цікавого і нового! Правильно їх сюди послали, бо в кабінетах та бібліотеках нічого не висидиш, оперативна робота все-таки є основою основ. Без доброго оперативника жодної проблеми не можна зрушити з місця. Тут, до речі, пригадалося, що паралельно і молодший колега повинен був зустрітися зі своїм об’єктом. Цікаво, як там у нього?