Слава ЗСУ!

Микола Пилипович не встиг відповісти собі на це питання, бо раптом біля клубу його увагу привернув дивний звук. Це було схоже на стогін, а чи на гукання пізньої сови. Проте щось у цьому гуканні здалося майорові знайомим. Звук лунав з кущів, що оточували сільський осередок культури. Микола Пилипович, обережно переставляючи ноги, попрямував на звук. В кущах хтось був, і майор уважно вдивлявся у темряву, поки нога його не наштовхнулась на щось тверде.

Він обережно нахилився, прислухаючись до голосу, що все більше здавався знайомим, і в наступну мить різко потверезішав. Його напарник, Петро, лежав просто під ногами і тихо стогнав.

У хаті топилася піч, і, крім її непевного полум’я, ніщо не освітлювало невелику кімнату. Тіні ширяли стелею, никали у кутках, і пахло, пахло так, що аж у голові паморочилося - степом, волею та чимось іще, п’янким, духмяним, таємничим. Мабуть, від трави, що лежала всюди букетами, купками, оберемками - на припічку, на печі, на підвіконні, на столі, на полицях. Що то за трава - годі й роздивитися в темряві, - може, запашний вовкун, може, трава-оман, а може, й чарівний відьомський тирлич - багато чого росте у нашому степу. Ще щось невловиме літало у повітрі, щось потойбічне, від чого рикає на шворці собака-ярчук і показує вовчі ікла. А може, просто задуха, бо хто ж це палить пічку у таке спекотне літо.

Та де ж хазяйка? Що ж не доглядає за піччю - прогорить, їй-бо, прогорить! Десь рипнули двері, почулася легка хода, і на порозі з’явилась сама. Ось вона зупинилася біля столу, щось поклала, потім пройшла до печі, підкинула кілька полін, і полум’я освітило її обличчя - волосся ретельно забране хустиною, щоки розчервонілися, очі зіщулилися від жару - не розбереш, яка з себе: чи гарна чи ні, чи молода чи не дуже. Не стара, це точно - шкіра тонка, гладенька, без зморшок. Ото й усе. А на столі - макогін, кілька глеків, макітра, борошно у мисці. Чи пекти щось зібралася серед ночі, поки не співали треті півні? Дивно. Не Великдень, не Різдво - чого це дня не вистачає?

А хазяйка примовляє і кидає щось у піч, неначе звичайну суху гілочку, але від неї полум’я спалахує зеленим і дух у кімнаті стає ще сильнішим. Розпустою тут віє. Чарами і розпустою. «Держиться, сохне, геть не йде. Держиться, сохне, геть не йде, - промовляє хрипко хазяйка. - Як мале дитя від матері, як качечка від качура, зірка на небі від зірки не йде, сохне всякий час…»

Хрипкий в неї голос, негучний шепіт, так що піч, спалахуючи з шурхотом на сухому дереві, легко перекриває його, але це не важливо, бо не для чиїхось вух призначені ці слова - їх чують десь далі, їх чує трава на припічку і там, в степу, їх чують Місяць із зірками, що мандрують безкраїм небом, їх чують ті, хто хоче почути і хто не спить вночі.

«Як красне сонце огріває матір-землю, що сипле, коле й сохне, як хміль сухий в’ється і тягнеться до землі, так вилося б, тягнулося б серце по мені всяк час, всяк день…»

Мурашки шкірою біжать від того голосу.

Навкруги вирує ніч, шепочучись з тінями у кутках, і стелею ширяють незрозумілі постаті, мінливі й оманливі.

А хазяйка тим часом відходить у темний куток, потім повертається, зупиняється біля печі, у світлі полум’я, і тут стає видно, що, крім хустини, на ній немає геть нічого. Ні білизни, ні навіть хрестика. Червоні відблиски пробігають засмаглою шкірою, і на стіні навпроти вимальовується чітка тінь. Чи роздяглася вона зараз, чи й раніш була голою, не розбереш - зовсім темно в кутках. Жарко в кімнаті, задушливо, і видно, що гладка шкіра рясно вкрита крапельками поту. Може, саме тому вона й роздяглася? А дух від печі й від трави на полицях так і нуртує, так і пашить.

Жінка підходить до столу й береться до роботи, так само шепочучи собі під носа. «Не вроніть моєї присухи ані у воду, ані на ліс, ані на землю, ані на скотину…» Вона бере миску з борошном, наливає туди щось із макітри, замішує тісто. Працює швидко, вправно, не першина їй з тістом мудрувать. Ось уже починає місити на столі, припорошуючи його борошном. Звичні руки роблять свою справу, гладенька спина нахиляється, плечі ходять, допомагаючи, стегна напружились, і якби не ніч, не голизна оця, не трави, не дух, не пришіптування, можна було б подумати, що це просто господиня вирішила напекти пиріжків, чи медяників, чи, скажімо, пундиків, чи пампушок, чи… та мало чого може напекти наша господиня.

Жарко в кімнаті, і рясні крапельки на шкірі збираються у струмочки, скочуються додолу зі спини, з рук, по грудях капають на тісто, але господиня нібито не помічає цього. Ретельно вимішує вона, а піт збирається на скронях біля хустини, тече по щоках. І раптом жінка… Що це? Вона відриває від тіста шматок і починає качати його по своєму обличчю, промокаючи піт, - високим лобом над бровами, щоками, шиєю. Потім відкладає решту тіста вбік і продовжує місити тільки цей шматок, а потім знову. Але тепер тісто качається круглими плечами, довгими руками, потім спускається нижче, торкається грудей, збігає ними донизу, до ніжних рожевих пипок, притискає одну, потім другу, і чутливі перса відгукуються на такий доторк. Тісто вбирає піт, а жінка, знову помісивши шматок, береться до живота, рясно вкритого крапельками. Ніжне волоссячко лишає на м’якому тісті чудернацькі візерунки, а обличчя, груди, спина знову вкриваються потом, бо жарко в кімнаті від печі, від теплої ночі, від роботи.