Слава ЗСУ!

Біле борошно у червоних відблисках з печі здається змішаним з кров’ю. Пашить жаром та степовим духом. Тісто катається по круглій спині, струнких ногах. І шепіт, шепіт лунає.

«Ляжу не помолячись, вийду не благословлячись, з дверей у двері, з воріт у ворота, у чисте поле… душа з душею, тіло з тілом, плоть з плоттю, хіть з хоттю… ні жити, ні бути, ні дня днювати, ні ночі ночувати, ні питвом відпитись, ні думою віддуматись…»

Але ось вщухає шепіт, жінка схиляється над столом і за кілька хвилин починає викладати невеличкі коржики - гарненькі, біленькі, схожі, як братики-близнюки, тільки один з них наче більший і лежить трохи осторонь - хто його й знає чому.

Лагідне ранішнє сонце пробралося своїми всюдисущими променями крізь щільно завішані вікна, від чого Микола Пилипович сторожко повернув голову і рефлекторно просунув руку під подушку. Десь зовсім поруч квоктали кури, село прокидалося разом із небесним світилом, але ці звуки були настільки мирними, що правиця майора поволі відпустила руків’я зброї, виповзла з-під подушки і зайняла більш спокійне положення поверх ковдри, поруч зі своєю сестрою.

Закінчилася ніч, одна з найкоротших літніх ночей, яка принесла з собою першу надзвичайну подію - пораненого лейтенанта. Пораненого, до речі, при виконанні суто мирного завдання, тому майор вирішив поки не кваліфікувати це як поранення. Якщо вороги, бойова обстановка, тоді - може. А тут хіба травмований. Хоча ні, травмований, швидше, буває на виробництві. Микола Пилипович трохи замислився, добираючи правильне слово. Чорт забирай. Виходило, що цієї ночі Петра банально побили, у самому побутовому значенні цього слова. Отак просто. Лейтенант спецслужби був побитий невідомо ким, бо сам він про це нічого сказати не міг. Та й взагалі він нічого зараз сказати не міг, бо хропів молодецьким сном на ліжку в кутку кімнати. Кажуть, що сон - то найкращі ліки, і якщо це справді так, то Петро був у самому розпалі лікування.

А от майорові думки вмить розігнали ранішню сонливість. Він згадував вечір, намагаючись відновити в голові деталі, що пройшли вчора повз увагу, порядно все-таки розсіяну священиковими наливками.

Петро лежав прямо на землі серед кущів, і Микола Пилипович схилився над ним, розглядаючи. За роки служіння спочатку Родінє, потім Батьківщині він бачив багато, завжди був готовий до надзвичайних подій, а тому щонайперше з осторогою обдивився - чи не чатує хтось поблизу. Попри те, що майже круглий місяць заливав своїм світлом землю, Миколі Пилиповичу не тільки не вдалося побачити нічого підозрілого, але й не підозрілого теж не вдалось нічого побачити. Тобто зовсім нічого, крім темних кущів та таких самих майже чорних дерев. Почекавши трошки та остаточно переконавшись, що навкруги не чутно жодного стороннього звуку, Микола Пилипович взявся до лейтенанта, перш за все перевернувши його на спину. Хлопець застогнав. Сорочка його була геть подерта та замурзана, але поверхневе обстеження майора трохи заспокоїло. Серйозних плям крові на одязі не було, та й на обличчі, здається, теж - хіба тільки з носа юшилося. Тепер руки-ноги - чи цілі. І хребет. Всяке буває.

Лейтенант знову застогнав, розплющуючи очі. Точніше одне око, бо друге геть запливло від влучного удару.

- Де болить? - Майор не вдавався до сантиментів, а просто продовжував огляд.

- Голова…

Микола Пилипович намацав на потилиці підлеглого здоровезну гулю і зрозумів, що того вирубали ударом по голові. Так, значить, у наявності щонайменше струс мозку.

Перші кілька десятків метрів довелося тягти лейтенанта просто на собі. Якби не священикове частування, може, було б трошки легше, а так конструкція з двох тіл відверто хиталася і загрожувала в будь-яку хвилину завалитися. Та згодом лейтенант трошки прийшов до тями і почав сам переставляти ноги, спираючись на майорові плечі, і за годину подорожі з двома перекурами вони допхалися до рідного подвір’я. Ще якийсь час минув, поки вдалося стягти з лейтенанта одяг, бо той, втрапивши до кімнати, одразу впав на ліжко і відключився. Ну а потім вже потрошку помився під черешнею та дістався до подушки й сам старший групи.

Такий короткий звіт про вчорашній вечір склав подумки майор. Здається, нічого не забув. Навіть ретельно оглянути в темряві місце, де лежав Петро. І хоч нічого істотного не виявив, вирішив зранку, при світлі повторити процедуру огляду.

Щось іще у вчорашньому вечері турбувало майора, але він ніяк не міг згадати, що саме. Востаннє прокрутивши в голові вечір годину за годиною і нічого не визначивши, Микола Пилипович вирішив відкласти це питання. Треба було вирушати на місце злочину, поки не натоптали навкруги цікаві селяни. Тому він рішуче відкинув ковдру і звівся на рівні.