Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Раби щурів – щури рабів

І знову треба вставати. Так, наче я просто спав. І вирівняти дихання. Й потамувати дрож. І поводитись, як звичайно. Щоб він нічого не запідозрив. І не зводити погляд. Щоб він нічого не прочитав у моїх очах. „Параша”, миска з їжею. Все як завжди. Сенк’ю, повелителю!

А зараз десь там, нагорі, тихенько клацне вимикач. Ось, клацає! Та лампочка не засвічується. Він ще двічі клацає. Марно. Він стоїть і дивиться вниз. На мене. Спокійним співчутливим поглядом. Я підводжу на нього такий же спокійний погляд. А чого мені нервуватися? Подумаєш – згоріла лампочка. Це що, привід для хвилювання? Але всередині в мені все кричить! „Нахились! – волає моя закована в ланці (якщо вона взагалі в мене є) душа; – Нахились! – волає заціпеніла від болю правиця; – Нахились! – кричить мій запалений мозок. – Нахились! Подивись, що там із нею, з лампочкою. Перевір. Простягни до неї руку! Я ж не становлю вже для тебе ніякої загрози! Ось я сиджу на купі лахміття, сам ледве від того лахміття відрізняючись (хіба смородом). Бачиш, який я виснажений, який я байдужий до всього, який я кволий? Нахились до лампочки. Нахились! Нахились! Нахились... Нахились і тоді, зібравши докупи залишки танучих сил, я випрямлюсь, мов стиснена пружина оголеного відчаю; я кинусь на тебе, як кидається на здобич голодний здичавілий пес! Я дістану тебе, вхоплю за руку, увіп’юся в неї зубами й затягну до цієї вологої смердючої нори, до цієї могили, що ти її для мене викопав! Я обкручу навколо твоєї півнячої шиї свого ланцюга й натягну щосили! Нахились! І все закінчиться вже сьогодні! Нахились же, іму твою мать!\"

Але він не нахиляється. Він не хоче дивитись на лампочку. Йому не цікаво. Йому байдуже.

І він зачиняє ляду...

Все марно. І мій біль. І мій піт. І моя надія. Та що біль, що піт! Хіба все моє нібижиття не минуло даремно? Тоді чому я досі не змирився? Чому опираюсь? Все ж так просто! Треба тільки ще раз натягнути ланцюга й ще раз вивертіти ту трикляту лампочку. Востаннє. (Однаково вона більше не світить!) І розтрощити її. І взяти скельце. Воно тоненьке й гостре, мов зіниця гада. Все ж так просто...

Але я вичавлений і спустошений. І навіть не відіпхнувши вбік ланцюга, я валюся на купу паркого вологого лахміття й засинаю (чи непритомнію?) Надовго? Не знаю. Та й чи не однаково? У мене ж нема годинника. Я давно згубив час і не маю анінайменшого уявлення про те, з якою швидкістю там, нагорі, день змінює ніч, літо (я ж, здається, потрапив сюди влітку) змінює осінь, хворобливу квітневу зелень змінює жовтневе, кольору старої крові, листя. І взагалі, може збігло вже ціле століття, як я пильную цю чорну смердючу та смертетворну нору, і тоді мені дійсно час перепровадитися вже в інше місце, а то моє перебування тут робиться на диво смішним.

І справді: молодий, повний сил і енергії чоловік ціле століття сидить у цегляному лантусі й тільки й те, що наповнює смердючим теплим лайном зелене пластикове відро та час від часу купує собі за те лайно порцію їжі, яку опускають йому донизу в тому ж таки відрі! Ну хіба не сміх!

І знов я не передбачив шурхоту. Що, вже минула доба? Чи дві, чи скільки їх там повинно минути? Відчинена ляда хекає теплим віддихом літа й униз тече шворка. „Параша”, миска з їжею: картопля-мундирка, та шматок оселедця, та кусень хліба, та пластикова пляшечка з водою. Турботливий. Знає, що після оселедця захочу пити.

Я їм і ляда зачиняється. І тиша. Вимикач не клацнув. Він що, не збирається лагодити світло? Чи йому шкода на лампочку грошей? Чи він здогадується, що це я її зіпсував? Зіпсував, то сиди в пітьмі! Ну зажди! Ось я її знову викручу! І розіб’ю. І візьму скалку... Ось тільки трохи відпочину. Зовсім трішечки. Щось мене хилить на сон. Трошки полежу й наберуся сил перед останнім кидком. Я таки від тебе втечу...

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!