Слава ЗСУ!

Але я не втік. Звісна річ – звідси ж утекти неможливо. Навіть туди... Прокинувшись, я зауважив, що в мене якось незвично болить голова. Поки нею не ворушу – не болить, а варто поворухнутись – ніби на плечах жбан на дві третини налитий водою й від кожного поруху та вода б’ється в стінки, завдаючи моєму жбану тупого тягучого болю. Ні, то не вода, то мабуть ртуть...

А тоді знову відчинилась ляда і я все зрозумів. Пляшечки біля мене не було, а на стелі... На стелі, надійно схована під щільною дротяною накривкою, красувалася новенька (здавалось, вона сяє навіть не увімкнена) лампочка. Накривка була старанно пригвинчена – він зробив усе на совість. Міцно й надійно! І як воно в нього вийшло, він же й цвяха ніколи не тямив забити не зігнувши? Можемо, якщо захочемо!

„Ти недбало її закрутив, – промовив він своїм, як завжди, тихим і безбарвним голосом, голосом, у якому вичахли всі почуття. – Голова болить? Нічого, скоро перестане, то не шкідливо. – І додав по хвилі. – Не пощастило тобі...”

Я заплакав. А тоді закашлявся. Я плакав і кашляв, а потім перестав плакати й тільки кашляв. Довго, надсадно та безупинно. Кажуть, людина може викашляти власні легені. Либонь, саме це зі мною й відбувалося.

4

Розчинилися з шипінням двері й наче стривожені бджоли з вулика, висипали на перон пасажири бадьорої ранкової електрички. Багато міщан з Києва та з Білої Церкви приїздять до Макарівки базарювати – городина тут у порівнянні з міськими цінами куди дешевша. За ті самі гроші в Києві купиш кілограм, а тут можна виторгувати ціле відро чи картоплі, чи цибулі, чи перцю, чи іншого якого овоча, що його щедро плодить масний макарівський чорнозем. Треба лиш хутенько скупитися, щоб устигнути зразу ж і назад. Тому пасажири, озброєні порожніми відрами й кошиками, зі складеними „кравчучками” під пахвами, зазвичай прагнуть якнайшвидше залишити вагони й чимдуж поспішають на базар – бути першими! Але цей пасажир зійшов на перон без поспіху, з відчуттям власної гідності в уважних сірих очах, які не позбулися ще молодечого блиску. На позір видавався він колишнім військовим: висока спортивна статура, широкі плечі, розкішна, але акуратно підстрижена шевелюра сивіючого на скронях волосся. Роззирнувшись на пероні, чоловік підійшов до чергового міліціонера, котрий походжав неподалік, біля дверей лінійного відділення.

– День добрий! – привітався низьким приємним голосом, такий зазвичай називають оксамитовим. – Чи не підкажете, сержанте, як мені знайти одну вуличку? – і дістав з кишені папірця. Зирнувши до цидулки, міліціонер кілька хвилин щось старанно пояснював високому чоловікові, після чого той подякував і, тихо насвистуючи, попрямував у місто.

Ріпа морочився з „Фольксвагеном”. Сподівання на золотий дощ розтанули десь разом із Борисом і тепер доводилося добряче паритись, аби зводити кінці з кінцями й не дозволяти захиріти своєму, ще до ладу не розкрученому, бізнесу. Через день ганяв на Київ по товар, для себе й для інших комерсантів, тож бус вимагав посиленої уваги. Ріпа не бачив, як до воріт підійшов недавній ранковий пасажир і, звіривши номер будинку з записом на папірці, штовхнув хвіртку.

– День добрий!

Господар визирнув з-під мікроавтобуса.

– Добрий...

– Перепрошую, ви Куріпченко Олександр Васильович?