Слава ЗСУ!

– Я.

– Маю до вас розмову, або, як заведено зараз висловлюватись, перепрошую – базар.

– Про що базар?

– Перепрошую, розмова делікатна. Чи не могли б ви зайняти, так би мовити, зручніше положення?

„Хто такий? Якого біса йому треба?” – гадав Ріпа, вилазячи з-під машини й витираючи ганчіркою руки. Глипнув тихцем на незнайомця і в його грудях, ба навіть десь у животі, паскудною холодною жабкою засовалась незрозуміла тривога.

– Ну, прошу хоча б сюди, – він запросив приходька в салон „Фольксвагена”.

– Чудовенько!

– Слухаю вас.

– Отже, – вмостившись на приставному стільчику, повів гість. – Я хотів побалакати з вами з приводу, – він витримав паузу, по якій продовжив дещо тихіше та втаємниченіше, – з приводу вашої нічної діяльності на далекому пустельному шосе...

Ріпа зблід. Він з усіх сил намагався не виказати паніки, але від проникливого погляду таємничого гостя годі було щось приховати.

– Та ви не переймайтеся, – заспокійливо підвів руку незнайомець. – Я не збираюсь вам шкодити. Я, так би мовити... гм. Вважайте, що це прийшов податковий інспектор. Владнати деякі питання з платежами і аж ніяк не перешкоджати вашій, сказати б, комерції!

– Яка комерція? – Ріпа ковтнув густий кавалок слини. – Яке шосе? Щось... Щось я не розберу...

– Ну нащо ви так, Олександре Васильовичу? Не треба. Хіба ви досі не втямили? – гість нахилився ближче до Ріпи й прошепотів, дихнувши на того запахом апельсинової жуйки. – Я знаю все. Все...

Зараз, коли кожен прагне стати власником бодай старенького, латаного – перелатаного „дряпака”, аби лиш були колеса й було про що потеревенити з сусідом (клапанець підстукує та масло починає, чорт, їсти), він небезпідставно вважав себе представником вимираючого класу, таким собі „динозавром”, тому що авто не мав і мати його не хотів. Він був велосипедистом.

Ще в далекі студентські роки збиралися вони у веселу сміхотливу компанію, хлопці й дівчата, пакували спорядження, ладнали велосипеди й встигали об’їздити за літо то Південне узбережжя, то Карпати, а то й Північний Кавказ. Звісно, він давно вже не студент, і компанія їхня студентська давно розсипалась, і далеко не кожен із неї зберіг вірність велотуризму, але для нього то залишилось пристрастю на все життя!

Із зими ще починав готуватися до відпустки: вивчав путівники, складав маршрут, підганяв спорядження, скільки тисяч намотав він на своєму вірному „туристі”! Наставала година „Ч” й він щезав із Києва, ніхто не знав де він, у якому напрямку крутить педалі, де ночує та що готує собі на вогнищі.

Цього літа він їздив у придунайські плавні. Чудові, ні з чим не порівнювані місця! Цілий тиждень квартирував у неговіркого браконьєра, який годував сім’ю тим, що давали Бог і Ріка. Удвох вони маскували мережі в численних дунайських протоках, полювали на птицю, ставили пастки на сторожких ондатр.

Тут він працював м’язово й відпочивав душею. Який цікавий, який неповторний край! Далека, Богом і людьми забута околиця як колись велетенської, так і теперішньої меншої держави.

Так, часи змінилися. І на той таки Північний Кавказ уже не поїдеш, тому що там стріляють і звідти можна просто не повернутись. Але ж нині відкрились інші перспективи – Європа! Це була його заповітна мрія! Проїхати через увесь континент, до Португалії й назад, двома різними маршрутами. Варшава, Берлін, Париж, Мадрид!.. Від самих тільки назв дух перехоплює! І все це можна побачити на власні очі, доторкнутися! А тюльпани Голландії, а Рив’єра!..