Слава ЗСУ!

Ванюшко добре знав, що могло бути потім. Його допитливі, не по дитячому глибокі очі, досить уже встигли надивитися такого, що й не кожен дорослий бачив у своєму житті. І з того баченого синці в мами під очима, чи забитий ніс, чи темні плями на її білих теплих руках були для хлопчика мало не дріб’язковим повсякденням, на яке чи й годі зважати. Бо й інше бувало, страшніше...

Якось узимку тато вигнав маму роздягненою на мороз. У самій нічнушці. І не дозволяв Ванюшкові відчинити, як той не плакав і як не благав. Ванюшко благав усередині, а мама знадвору, під вікнами. (Малий Ілюшко спав і нічого не бачив.)

А скільки було, що тато погрожував мамі сокирою, а тоді лягав спати й силував її лягати поряд, а сокиру клав під подушку. А скільки разів він садовив її, втомлену за день, перед собою та варнякав п’яний, вичитуючи їй щось аж до ранку, і сон його не брав, і він не відпускав маму, скільки вона не плакала й не просилась; а малий Ілюшко спав, а Ванюшко, тихенько скавулів, накривши голову подушкою, аби не чути батькового голосу й маминого плачу, та однаково було чути, бо двері щільно не зачинялись…

Тато теж іноді плакав, але не як мама, нудно, мов осінній дощик, і не ображено, як Ванюшко, на всіх ображено, навіть трошки на маму, тато плакав дражливо. Наче не хотів, а воно в нього само виходило й він дратувався. Плакав і скаржився на життя, на талан, на те, що його ніхто не розуміє, ніхто не знає його душі та ніхто не любить. Але боронь Боже мамі було його пожаліти. Він тоді навіснів. Тато не любив, коли його жаліли.

Та найважчим було навіть не це, бо понад усе людину пригнічує невідомість. І коли Ванюшко знав, що тато мусить повернутися додому о пів на дев’яту, а його не було навіть через годину, то хлопчик непокоївся, нервувався, затискав між коліньми тремтячі долоньки і, зашившись десь у куток, бачив, як тремтить в іншому кутку мама. І вони не дивились одне одному у вічі, але Ванюшко добре знав, що мама думає те ж, що й він: „Якщо тато не прийшов вчасно, значить він прийде п’яний, а якщо він прийде п’яний...” І так вони сиділи й тремтіли, зиркаючи потай на годинник, і лише Ілюшко нічого не помічав, грався собі як завжди безтурботно.

Ілюшко тата любив, а тато любив Ілюшка. Він називав малого спадкоємцем і був переконаний, що з того, на відміну від тюхтійчика Ванюшки, виросте справжній мужчина. Тата завжди дратувала ота Ванюшчина вдумливість, допитливість і заглибленість у себе. Ілюшко весь був як на долоні, простий і зрозумілий. З ним легко було гратися й вигадувати всілякі розваги, а Ванюшко більше полюбляв ігри серйозні, де треба думати, любив читати й батько, втім як і в усіх інших „гріхах”, звинувачував маму, що це вона „зіпсувала” дитину, зробила з його старшого сина слинька, якому трудно доведеться в дорослому житті.

І ось тато зник. Спершу мама й Ванюшко, просто розгубились. Вони не знали, що діяти, як поводитись, сиділи й чекали, що тато ось-ось повернеться. Але день минав за днем, а тато не повертався. Приходили сусіди, приходили знайомі й родичі, приходила мамина сестра тьотя Тамара; вони вислуховували одну й ту ж сумну мамину розповідь (Ванюшко вивчив її мало не напам’ять), вони співчутливо хитали головами, витирали хусточками очі, дивлячись на „бідолашних сиріток”, лаяли недобрі часи (раніше люди просто так не зникали) й невтішно зітхали. Мама зітхала теж, на її очах також блищали сльози, але, виконавши свій обов’язок, сусідки та знайомі йшли, в мами висихали очі й Ванюшко бачив, як ходить вона по хаті, спокійна й зосереджена, тиха як завжди, але не було вже ні на маминому обличчі ні в ході тієї щохвилинної настороженості та щохвилинного очікування біди, які спостерігав у ній хлопчик раніше.