Слава ЗСУ!

Вона, звісна річ, клюнула, хто б сумнівався, але що змусило мого безвідмовного раба в джентльмена зіграти – не знаю! Може сам залюбився, Толюня ж у нас закохливий. Вона мене наче в ополонку головою стромила, коли йшли ми, тримаючись за руки, до Принцового лігва, а Нінка візьми та й телепни: „А твій дружок, той, що до мене підходив, шепнув, щоби я з тобою не йшла. Що ти хочеш мене, ну... – Баран він, – кажу. – Завидки Толюню беруть, бо самому жижки тремтять до дівчини підкотитись. Ти ж не віриш у ту його маячню?” Не вірила. А як вона просилася, як плакала, як в’юнилося в моїх руках її грудисте тіло! Звісно, я своє взяв, але кайфу не отримав. Не було того, чого сподівався. Не було, бо до хати вона зайшла настороженою, тримала таки на думці його слова. Це він мені все зіпсував!

Я хутенько виштовхав Нінку на вулицю, піднісши наостанок до її заплаканого обличчя ножа (зверхності й презирства в її погляді вже не було) й пообіцявши зіграти ним на її рожевих щічках у хрестика й нулика, якщо Нінка бодай слово ляпне десь про те, що сталося, та й попрямував до мого бунтівливого раба. Заколот слід було придушити в зародку.

Досі я його по справжньому не бив, не було потреби. Нащо Толюню бити? Йому було щигля даси, ну, в крайньому разі, „пенька” під гузно, то він іще з місяць літає пропелером, будь-яку мою забаганку виконує швидше, аніж я про неї подумаю. Але тут я побив його по справжньому. Інакше не можна було. Таке не прощається.

Була ніч. Я висвистів його надвір, відвів за городи, на річку, й там побив. Я його добре побив, я вмію. На мармизі сліду не залишилось, а він хвилин двадцять качався біля моїх ніг у росяній траві як черв: стогнав, кректав, затуляв голову руками, а я бив, товк у найболючіші місця не кваплячись, професійно та виважено. Я бив його за бунт, за непослух, за те, що він такий, який є, за те, що не огризається, за те, що глист, за те, що мигтить перед очима й за те, що Толюні нема, коли він мені потрібний. Іще за щось я його бив... чорт, я вже й забув за що, та його завжди було за що бити... Я бив акуратно. Не збирався ж я відповідати за цей жалюгідний шматок смердючого стерва під ногами!..

Пацюк. Не уявляю, як він тут опинився, навколо ж бетон! І я не бачив ніякої нори й не чув щоб хтось ту нору прогризав. Схоже, це він мені його підкинув. Певно, щоб я злякався. Даремно – я не боюсь пацюків. Я взагалі нічого не боюсь (крім поливальниці). Я навіть вдячний йому за це. Бо ж тепер я не сам.

Я швидко приручив пацюка й тепер ми марнуємо час удвох. Коли господар опускає їжу, я ставлю миску на коліна й ми їмо разом. Щур кладе передні лапки на край миски і їсть, швидко-швидко ворушачи вусиками й щелепками. А коли я даю йому кусенчик хліба, він їсть, тримаючи хліб лапками.

Спимо ми теж разом. Зазвичай він влягається мені на грудях і ми лежимо, зігріваючи один одного. Спершу я боявся, що він мене вкусить. Десь я чув, що пацюки можуть повиїдати людині, що спить, очі та повідгризати вуха, але мій пацючок цілком мирний і їсти мене не налаштований. До речі, як і я його. Ми ж із ним розуміємо, що краще жити вдвох!

Єдине, до чого я ніяк не можу його привчити, так це ходити на „парашу”. Доводиться вишукувати його буруб’яхи в ганчір’ї та вкидати до відра самому. Але це нічого, я не гніваюсь – у кожного свої вади.

Цікаво, що після того, як гасне лампочка, його очі продовжують іще якийсь час світитись і я бачу в пітьмі дві рожеві цятки, наче хтось курить одразу дві сигарети. А мої баньки теж світяться?