Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Раби щурів – щури рабів

Я довго мізкував, як назвати мого нового корефана і врешті спинився на імені Брат. Гадаю, воно йому сподобалось.

Сонце теліпалося саме в зеніті й пекло нещадно коли вони під’їхали до вулиці, на якій мешкав Борис.

– Так-так, – бубонів Валер’янович, тупцяючи на місці, де пірати чекали того вечора свого предводителя, – що ми маємо? А де його хата?

Поволі, аби не привертати зайвої уваги, вони рушили вперед. Тупали один за одним тісною вуличкою і їм раз-по-раз доводилось нахилятися під рясним яблуневим віттям, яке, полишивши темні садки, вперто пнулося через паркани на вулицю.

– Ось, – сказав Ріпа. – Це його хата.

– Так-так, – озирнувся назад Валер’янович. – Зовсім близько. То що, – хитнув головою в бік не нової, але міцної, під замшілим від часу шифером, хати, – завітаємо?

Втрьох зайшли на подвір’я.

Господиня була вдома. Коли Жанна вийшла на ґанок Ріпа, як фахівець із жіночих питань, з немалим подивом зауважив, що зникнення чоловіка вплинуло на неї зовсім не так, як цього слід було очікувати. Жінка ніби помолодшала, трохи поскорочувались промені зморщечок біля очей, трохи вище, ніж раніше трималась піднята голова, Жанна ніби аж повищала й зустрічала неочікуваних гостей не як зацьковане й розгублене створіння, а таки як справжня господиня. „Спробуй, розбери цих жінок-інопланетянок...” – знизав плечима Ріпа.

Він відрекомендував киянина, як приятеля, що може допомогти розібратися зі зникненням Бориса й господині нічого не залишалось, як запросити чоловіків у хату.

Коли розмістились у вітальні, Валер’янович почав розмову, яка скорше скидалася на допит. Кидав питання одне навздогін за іншим і Жанна ледве встигала відповідати. „Чи не помітили ви чогось незвичного в поведінці чоловіка напередодні його зникнення, чогось дивного, не такого як завше? Чи всі Борисові речі вдома, крім того одягу, що був на ньому? Може все ж чогось не вистачає? Чи не казав він щось на зразок того, що так більше не можна, що йому все набридло, що треба щось змінити? Чи не виявляв він напередодні надто великої, незвичної, ніжності до дітей? Чи не мав він, пардон, коханки?” На більшість питань Жанна відповідала: „Ні”, або „Не знаю” і Валер’янович дещо змінив напрямок допиту: „Чи давно ви тут живете, на цій вулиці? Чи добре знаєте сусідів? З ким із них Борис контактував, дружив, чи навпаки – ворогував? Чи немає серед мешканців вулиці таких, які несподівано виїхали останнім часом, або хочуть виїхати, чи таких, що якось дивно поводяться, чи змінили звички, чи яким іншим чином привертають до себе увагу? – Борис тут народився, це його батьківська хата, – відповідала Жанна. – Сусіди? Сусіди, як сусіди – прості собі люди. Так, щоб дружити то ні з ким, та й ворогів ніби не мав, а знати, звичайно, знає всіх. Нічого такого не помічала. Все як завжди. ”

– Так-так, – вистукував пальцями об стільницю Валер’янович, – і що ж ми маємо?

Ріпа, як і вранці, в Олега, сидів відкинувшись на спинку стільця та запхавши руки в кишені, а Олег методично, наче автомат, лузав дрібненьке соняшникове насіння (встиг таки десь доп’яти) й акуратно спльовував лузгу в жменю. „Допит” тривав і лише раз його перервав малий Ілюшко, котрий захеканий забіг у хату й, не звертаючи уваги на чужих дядьків, почав захоплено розповідати мамі, якого чудового автомата на батарейках купили сьогодні Тарасику й вимагав такого ж собі.

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!