Слава ЗСУ!

– І що ми маємо? – запитав, передражнюючи Валер’яновича, Ріпа, коли компанія залишила Жаннине подвір’я та всілась у „Фольксваген” (на осонні машина нагрілася так, що вони почувалися, наче на пательні).

– Ви, шановні, чули те саме, що й я, – розвів руками Валер’янович. – Тобто нічого суттєвого. Нічого, за що можна було б зачепитись. Одне я вам доповім: чомусь не до вподоби мені ця вулиця. Тут він народився, тут виріс і тут таки його бачили востаннє. Все на цій вулиці. До речі, а що там, у іншому її кінці?

– Наскрізного проїзду немає, – повідомив Ріпа. – Глухий кут.

– Справді? І що, нема навіть стежки?

– Здається, нема й стежки.

– Цікаво було б глянути.

Пройшлись вулицею до кінця. Скрізь акуратні щільні штахетники, а де й глухі, непроникні для ока загорожі. В кінці вулицю надійно замикав такий же високий неприступний паркан чиєїсь садиби. Валер’янович шкрябнув підборіддя:

– Гм, якщо все було так, як ви розказували, то куди ж він подівся? В небо злетів, чи що?

– Подумаєш, – хмикнув Олег. – Прошився в якусь хвіртку, а там на город, а там...

– У хвіртку, кажете? – недовірливо хитнув головою киянин. – А в кожному дворі либонь собацюра...

– Може й не в кожному...

– Так-так... От що, панове компаньйони: очевидно слід підшукати мені квартиру – хочу затриматись у вас на кілька днів; треба пошвендяти тут, погомоніти з сусідами, розшукати його друзів, знайомих...

– Можна до мене, – запропонував Олег, – місце є.

– Вельми вдячний, але, гм... ваш батько... І взагалі, я волів би отаборитися на нейтральній території.

– Моя сусідка квартирантів приймає, – озвався Ріпа.

– То й добренько! Тільки от що, – Валер’янович подивився спочатку на Ріпу, потім на Олега. – Я гадаю, що для подальшої роботи нам варто переглянути умови контракту...

– Ні! – спалахнув Олег. Ріпа мовчки звів брови.

– Шановні! Ніхто не відає – знайдемо ми вашу касу чи ні, а поки що я витрачаю власний час і власні, між іншим, гроші! Ви гадаєте, в мене інших справ немає? Пропоную так: усе, що нариємо – ділимо порівну на трьох. А якщо ви проти – до побачення, квартира в сусідки мене тоді не цікавить! Тільки ж і ви без мене нічого не знайдете! Ви працювали тоді, а я працюю зараз, хіба не справедливо?

Пірати перезирнулись.

– Чорт з тобою! – процідив Олег. – Подавись!

Ріпа кивнув.

Назавтра киянин розгорнув бурхливу діяльність. У супроводі Олега (Ріпа мусів їхати на базар) він знов завітав до Жанни де та, на його прохання, склала перелік усіх, хто мешкав на їхній вулиці, й коротко охарактеризувала кожного з сусідів.

– Хочу пройтися, попитати людей, потеревенити, – пояснював Валер\'янович свій задум. – Гляди, може хто й бовкне щось цікавеньке. І, в зв’язку з цим, чи не дозволили б ви відрекомендовуватись вашим далеким родичем? Так, знаєте, буде більше довір’я.

– Прошу. Можете назватися моїм братом, я однаково нетутешня. Але я й так майже з усіма місцевими балакала. Не уявляю: що ви взнаєте нового?

– І все ж, – посміхнувся Валер’янович. – Свіже око...