Слава ЗСУ!

Почали обхід.

– Добрий день! – До хвіртки підійшов білястий, наче припорошений борошном, недужого вигляду чоловік. Поміж дрібних рис його обличчя ховалися такі ж дрібні білясті очі, в яких годі було щось прочитати. На вітання озвався тихим але, як здалося Валер’яновичу, напруженим голосом.

– Я брат вашої сусідки Жанни. Оце приїхав підтримати її в лиху годину. Ви ж у курсі, що трапилось?

– Знаю. Борис...

– Господи, що за часи! Люди зникають без сліду. Був чоловік і нема.

– Так. Тяжкі часи.

– І без сліду. Наче крізь землю...

– Так, це страшно.

– Ви його того дня не стрічали?

– Ні. Я його рідко бачив. У кожного своє життя-буття, свої справи...

– Авжеж, авжеж. А так ви з ним не товаришували?

– Та не сказати, щоб аж надто. Просто, як сусіди. Я ж кажу: в кожного своя метушня...

– Так-так. Ясно. Нічого того вечора не чули? Може якийсь гамір на вулиці, абощо?

– Та ні, нічого такого. Я, власне, тоді цілий вечір у хаті сидів, телевізор дивився. Так що...

– Умгу, умгу. Бідна жінка. Залишилася сама, з двома малими на руках. І ця невідомість...

– Так, невідомість...

– Ви вже якось підтримуйте її тут. По сусідському. Знаєте, їй важко.

– Так, звісно, по сусідському... Чого б і ні?

– Ну вибачте. Не будемо вас затримувати. До побачення.

– Та нічого. Бувайте.

Відійшовши на десяток кроків, Валер’янович зупинився й замислено глянув назад:

– Не подобається мені цей чоловічок.

– Це ж чому? – здивувався Олег. – Мужик, як мужик.

– Блідий він якийсь. Нервовий. І найголовніше – нема в ньому співчуття. Словами співчуває, а очі... – Валер’янович зітхнув. – Збайдужів люд. Ну добре, хто там у нас наступний?

Але розгорнуте Валер’яновичем розслідування результату не дало. Жодних слідів, жодних зачіпок, жодної свіжої думки, яка вивела б його на Бориса, або схованку з грошима, киянин так і не відшукав. Цілий день і половину наступного витратив столичний гість на Борисових сусідів. Хтось був на роботі, хтось на городах за містом, когось взагалі важко було впіймати, але киянин познаходив усіх. І нічого. Він ще раз доскіпливо розпитав Жанну, ставив їй найрізноманітніші й найнесподіваніші питання (прагнучи заразом перевірити і її відвертість). Марно. Розмовляв з дітьми – іноді діти помічають те, чого не бачать дорослі, але не цього разу.

Вони ще раз, усі гуртом, найретельнішим чином обшукали хату, все Жаннине господарство, не минули необстеженою жодної комірки та жодного закапелка. Цього разу до обшуку долучилась і сама Жанна й навіть Ванюшко з Ілюшком які, щоправда, не знали, що шукають, для них це була просто цікава гра. Ілюшко знайшов іграшкового пістолета, який вважався безнадійно втраченим, і аж повискував від задоволення, але того, що шукали, не знайшли.

І Валер’янович здався.

– Все! – розвів безнадійно руками. – Я пас! Завтра їду. Час мені вже з’явитися й на роботі. Ех, прощавай Європа! Ось мій телефон, – звернувся до Ріпи. – Раптом випливе щось новеньке – дзвоніть. Якщо, звісно, не впораєтеся самі.