Слава ЗСУ!

Вони увірвались на подвір’я коли Анатолій з двома відрами піску в руках саме заходив у сарай. Троє чоловіків войовничо кинулися вслід і господар побачив їх, коли вони вже були на порозі. Побачив і завмер на місці.

– Хто ви такі? Що... що вам треба?

– Зараз узнаєш, що нам треба! – підскочив до нього Олег і, штурхонувши Анатолія в груди, вигукнув: – Де Борис!? Де Борис, питаю?!

Анатолій впустив відра й відступив назад.

– Ось він, – промовив Ріпа голосом, що враз змінився.

Олег озирнувся. Ріпа з Валер’яновичем стояли біля квадратного отвору в підлозі й дивилися вниз. Облишивши Анатолія, Олег підступив і собі.

Це була яма засипана піском так, що до поверхні підлоги залишалося менше простягнутої руки. А на піску, прямо посеред ями, лежала голова. Вочевидь вона, як і кожна голова, мала тулуб, але його видно не було й складалося враження, що там лежить сама голова. Чорна, вона майже вся була вкрита довгим розкуйовдженим, усіяним піском волоссям, таким густим, що під ним вирізнялися хіба що очі. Широко розплющені, незрозумілого кольору, з червонястими білками очі метушливо зиркали з боку в бік, ні на чому не зупиняючись, і нічого, здавалось, не помічаючи. З того місця, де між волоссям мав би бути рот, чулися нерозбірливі булькочучі звуки, котрі віддалено нагадували кашель.

Поруч, але ніби окремо від голови, лежала рука, яку видно було з піску по лікоть Ні на мить не спиняючись, її долоня гладила величезного вгодованого пацюка, а той лежав, примруживши очиці й сприймаючи пестощі, як належне. Прибульців пацюк не злякався й узагалі не вшанував їх анінайменшою увагою.

– Чорт, що це? – прошепотів Олег.

– Хіба не бачиш? – мовив, ковтнувши слину, Ріпа. – Він...

– Що ти з ним зробив, кретине? – Олег озирнувся до Анатолія.

– А тобі яке діло? – хмуро огризнувся той. – В нас із ним свої рахунки.

– Борисе! Борька, це ти? – Ріпа став над ямою навколішки. – Борисе! – Голова щось нерозбірливо промимрила. – Що? Ти мене впізнаєш?

– Квітка... – ясніше вимовила голова й зайшлась кашлем (рука між тим продовжувала гладити пацюка).

– Що, яка в дідька квітка?

– Квітка без листка, – знову промовила голова, відкашлявшись. – Скельце... скельце-скляночка... таке гарне... червоне... дзень і нема...

– Борисе! – нахилився над ямою Олег. – Де гроші, Борисе? Де мої бабки, в твою перемать!?

– Він бачив, – продовжувала голова. – Бачив, і я... і я, Братику... я ж не боягуз, ого!.. А він... а воно... таке червоне... дзень... об дерево...

Пірати перезирнулись.

– Ізсунувся! – вхопився за голову Олег. – Що робити? – Це питання він спрямував Валер’яновичу, який притримував тим часом Анатолія – той намірився було тихцем вислизнути надвір.

– Ану стоять! – Олег ухопив Анатолія за вузькі груди. – Де гроші? Де вони ти, маніяк шизонутий, де? Бабло, питаю, де? В нього були бабки, де вони?

Анатолій відштовхнув Олега й відступив убік, до верстака.

– Так, – прохрипів важко дихаючи. – Були. Були й нема! Спалив я їх! Спалив! Забирайтеся звідси!

– Триндиш! – просичав Олег і знов посунув до Анатолія.