Слава ЗСУ!

– Стій! – у тремтячих руках господаря невідь звідки виникла лопата. Його бліде обличчя вкрилося моркв’янистими плямами. – Стій! – він замахнувся. – Кажу ж, чешіть звідси! Нема в мене ніяких бабок. Нема!

– Ану заходь, Ріпо, з того боку, попід стіною, – проказав Олег. – Та не бійся, він сам нас боїться. Маніяки – вони всі боягузи.

Валер’янович стояв ближче до дверей і мовчки спостерігав за подіями. Не так слід було вестися з господарем, не так! Він чудово це розумів, але що міг удіяти? Від побаченого в ямі його самого проймали дрижаки, а що вже було говорити про холеричного Олега!

Ріпа з Олегом оточували Анатолія з двох боків.

– Стій! Спинись, кажу! Не підходь! – Анатолій відступив крок назад і вперся спиною у верстак. – Стій!

Вони кинулись на нього одночасно. Господар замахнувся лопатою... І саме цієї миті Олег, наступивши на щось ногою, хитнувся... Певно увесь свій відчай, увесь невимовлений біль за роки страху, за марні надії, яким не судилося збутися, вклав Анатолій у той єдиний несамовитий удар. На повторний у нього не вистачило б уже сил, але повторний удар не знадобився. З огидним тріскотом врізалась лопата в Олегову голову, розкраявши її мало не навпіл. А Ріпа продовжував рух. Щосили в’їхав він головою супротивникові в груди, той не втримався, спіткнувся об якийсь ящик, вдарився скронею в ріжок верстака... Обидва тіла, Олега й Анатолія, впали на підлогу майже одночасно...

Все сталося миттєво. Ріпа, який гепнувся був разом з Анатолієм, підвівся на ноги. Валер’янович, обережно переступивши через закривавлене Олегові тіло, нахилився над господарем. Зі скроні Анатолія сочилась тоненька й зовсім не страшна цівка крові. Але він не дихав.

– Готовий, – виголосив діагноз киянин і глянув на Ріпу. Той стояв, прихилившись до стіни, й машинально обтрушував штани.

– Обоє, – голосно прошепотів, ковтнувши слину. – Вшиваймося звідси, Коломбо, та хутко! Бо як застукають менти...

– Цілковито з тобою згоден, – кивнув Валер’янович, – саме час линяти. А гроші... – він озирнувся на розпростерте біля верстака тіло. – Може справді він їх спалив, цей неврастенік. Дійсно кажуть: у тихому баговинні...

Вони були вже за порогом, коли нагадала раптом про себе голова.

– Братику! – заверещала вона зненацька тонким, зовсім не схожим на Борисів, голосом. – Не дам!.. Братику!.. Не дозволю... Кахи-кахи... – Голова закашлялась і було чути, як клекотить щось і булькоче в ній, наче в глечику. – Не дозволю... кахи... нікому... нехай уже кошеня... кахи... кошеня...

– І не шкода твоєму дядькові кидати Богуслав?

Дві дівчини, одна – струнка білявка, власниця широко розплющених, сповнених дитячої безпосередності, зелених очей, а друга – кароока, зграбніша та смаглявіша шатенка з уважним, навіть нахабним поглядом, повільно йшли вулицею, ретельно звіряючи номери будинків з газетою, що її тримала в руці смаглява.

– Ні, Лесько, не шкода, – мовила кароока у відповідь. – А чого там шкодувати? Що він має в Богуславі? А в Макарівці станція, гарну роботу пропонують. Добре там, де платять!.. Так, ну де ж воно? Ага, ось двадцять другий, а це вісімнадцятий. Бач – і хвіртку відчинено, заходьмо!

Одна за одною, тихенько, дівчата прослизнули на подвір’я.