Слава ЗСУ!

Мікроавтобус прудко мчав у зворотному напрямку – бажалося бути вдома раніш, аніж водій фури здійме галас. Ріпа мав про всяк випадок цілу теку фальшивих документів на найрізноманітніші товари, та все ж, краще коли тихо...

Товар склали в Олега. Той мешкав сам, якщо не рахувати немічного, майже неходячого батька, і замкнений сарай не привертав нічиїх цікавих поглядів. А по деякому часі, коли вляглося, вони відвезли коробки в сусідню область і продали техніку не надто допитливому гуртовикові, чиї координати Борис дістав у київських знайомих. Сума навару склала вісімнадцять тисяч доларів.

Наступного разу їм трапився посуд. Усього дев’ять важезних ящиків пощастило переправити піратам до „Фольксвагена”, аж поки Борис ледве не зірвався під колеса і операцію вирішили припинити. В порівнянні з попереднім успіхом навар склав таку мізерну суму, що вони навіть соромились про неї згадувати. „Нічого, – заспокоював флібустьєрів Борис, – друга спроба завжди нещаслива. Могло бути й гірше. Ось згадаєте мої слова: втретє нам попре!

Втретє вони натрапили на запчастини. Теж важкі, але ящички були дрібненькі й пірати завантажили ними мікроавтобус вельми пристойно. Далі пішли пилососи. Потім мікрохвильовки – коробки ледве пролазили до салону. Потім контейнери з одягом. Одного разу пірати повернулися ні з чим – до третьої ночі вони так і не вполювали підходящої фури і мусили відступити.

І жодного разу вони не прокололись. Ні разу не виявив їх ні водій фури, ні занадто пильний перехожий, жодного разу не мали вони проблем з міліцією. Борис собою пишався: „От що значить улаштувати все толково!”

Щоразу після операції пірати розвантажували буса в Олегів сарай і розходились на кілька днів, кожен у своїх справах. Потім Борис їхав у Київ і привозив звідти точні відомості: куди й коли необхідно доставити товар.

Гроші Борис „колегам” не віддавав. Отримавши виручку, відраховував кожному невеличкий аванс, а решту ховав і де ховав – не казав нікому. „Почнете смітити зеленню, – напучував він їх своїм, зверхньо-глузливим як завжди, голосом, – згорите. А я горіти не хочу. Нашинкуємо доста капусти, вирішимо розбігтись – отоді й поділимось порівну. Суму ви бачите й жодна копійка звідси не пропаде! А поки що нехай бабки лежать собі в надійному місці. Осознали?” Олег сердився, погрожував усе кинути. Цідив крізь зуби, що мусить розслабитись після пекельної роботи, але Борис залишався невблаганний. А Ріпа лише посміювався. На шмат хліба заробляв своїм щоденним клопітливим бізнесом, тож нагальної потреби в тих доларах не мав і вбачав, очевидно, в Борисових словах сенс. „Громадяни корсари, тримайте заощадження в ощадкасі!” – піддражнював він розпсихованого акробата.

Сьогодні була їхня сьома спроба.

– А що ти, Ріпо, зі своїми тугриками робитимеш? – спитав Борис.

Вони сиділи в мікроавтобусі, повідчинявши навстіж двері, пильнували гостинець і перекидалися знічев’я словами.

– Ясно що, – потягнувшись, ліниво проказав Ріпа. – Вкладу в бізнес. Гроші не мають лежати дурно, вони повинні рухатись. – І закінчив, як полюбляв, афоризмом: – Гроші роблять гроші!

– Ну-ну. А ти, акробате?

– А я нічорта не робитиму! Просто палитиму їх навсібіч. У свій кайф. Поки всі не спалю!

– Ага, – підхопив Ріпа. – На жратву ти їх спалиш! І куди вона, та прірва, в тобі дівається?