Слава ЗСУ!

Олег давно вже закінчив чіпси і похрумкував тепер сухариками, які купив дорогою.

– Нехай тебе моя жратва не колише! – огризнувся. – Мо я так нерви вгамовую!

– А ти, предводителю, на що витратиш? – спитав Ріпа Бориса.

– То не твій клопіт!

– До речі, – продовжив Ріпа. – Скільки там уже в нас на рахуночку?

– Я ж вам казав: сорок два куски!

– Сорок дві тисячі! – видихнув замріяно Ріпа. Баксів! Нічого що казав. Таке можна хоч сто разів слухати, таке не набридає – класика! А завтра стане ще більше!

– Не кажи гоп! – обірвав його Олег.

– Треба шукати інше місце, – змінив тему Борис. – В цих краях нас, либонь, уже пасуть. Сьогодні тут харчуємося востаннє! Потім помізкуємо, куди перекинутись.

– Еге ж, – погодився Олег. – Гузном чую – тут починає припікати!

– Ум-гу, – замріяно кивнув Ріпа. – Ех, намолотити б тисяч по сто бабла та почати нове життя!

– Ідея непогана, – хмикнув Борис. – Та й задумки деякі є.

– Шухер! – стрепенувся Ріпа. – Здається клює!

Здаля, сяючи вогнями, наче новорічні ялинки, наближалися дві фури. Спливала вже друга година ночі й на шосе більше нікого не було. Ріпа вхопив ліхтаря і хутко вискочив з кабіни, а повернувшись, збуджено повідомив:

– Наша!

– Робимо! – скомандував Борис.

Ріпа завів мотора і бус виїхав зі схованки...

Від близькості довгоочікуваної здобичі корсарів охопив ловецький азарт: очі палали, руки нервово потирали одна одну, легені посилено помпували наелектризоване повітря.

– Ану відгадай, акробате, – Борис збуджено плеснув Олега по плечу, – яка деталь одягу вдягається найскоріше?

– Що? Якого одягу? Н-не знаю... може картуз?

– Ні, акробате, не картуз – наручники! – Борис голосно зареготав.

Олега пересмикнуло:

– Тю, ти що? Знайшов коли про наручники!

Його знервованість звеселила Бориса ще більше:

– Не парся, Олежку. Все пройде чисто, я печінкою відчуваю!

– Ага чисто! Минулого разу мене ледве коробками не привалило! Було б мені „чисто!”

– Можна! – по хвилі мовчанки промовив Ріпа.

Почали відгвинчувати скло...

Царювала глибока ніч. Хмарне досі небо вияснилось і в матовому місячному сяйві можна було побачити дві рясно оздоблені ліхтарями фури, що мчать, шматуючи темінь, у безвість, і маленький, тривожно-червонуватий у світлі габаритів напівпричепа, мікроавтобус, котрий, наче кліщ до псяюхи, приклеївся до задньої. Лобового скла бус не мав і в темних його нутрощах щезали одна за одною білі картонні коробки, виринаючи перед цим із прорізаної в задньому брезенті вантажівки діри.

Таке міг побачити сторонній спостерігач, але сторонніх спостерігачів не було, навколишні села зморено спали й нікому не було ніякого клопоту до невтомних нічних вантажівок, які навіть такої пізньої години не зупиняються на спочинок.

– Комп’ютери! – видихнув Борис, розірвавши коробку, коли справу було вже зроблено.

– Ні, – зиркнувши через плече, поправив його Ріпа, удвох з Олегом вони встановлювали саме скло. – Ноутбуки! Ну, братва, оце пофартило! Якщо вдало провернути торг, то ми свою касу збільшимо принаймні вдвічі!