Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Раби щурів – щури рабів

Олег свиснув. Борис хижо ошкірився:

– Значить провернемо вдало. Круто почали – треба круто й закінчити!

– Крутий кінець – справі вінець! – резюмував Ріпа.

Десь з-за найближчого повороту, хижо блимаючи вусебіч зловісними червоно-синіми сполохами, вилетів міліцейський автомобіль.

– По нашу кров! – скреготнув зубами Борис. – Рвемо кігті!

Та Ріпа вже й сам запускав мотора, круто розвертав мікроавтобуса й тис на педалі. Добро – встигли хоч закріпити скло.

– Давай бля, давай, давай! – верещав Олег, Ріпа вп’явся заціпенілими пальцями в кермо, Борис зіщуленими очима пильнував за переслідувачами.

– Гони, Ріпо, гони, бо накриють хорти, осознав? Гони!..

– Не відірвемось, чорт! Я вам що, Шумахер?! Та й вантаж!

– Гони!!!

Вскочили в якесь сільце, не збавляючи ходи поминули кілька закрутів, знов вилетіли в поле. Потужні промені фар міліцейського авто лупили в заднє скло і освітлювали всередині буса як удень; ревла сирена, щось гавкало в мегафон, червоно-сині сполохи барвили навколишню темряву в смерть... Ляснув постріл...

– По колесах!?

– Ні, поки що вгору. – Борис стояв уже напівзігнувшись біля задніх дверей. – Ану подай мені, Олежку, „кочергу”.

Рвучко розчинились двері, полетіло під колеса переслідувачам кілька коробок, а вище, якраз на рівні лобового скла легковика, метнулася прямо під оту дратівливу червоно-синю блимавку темна продовгувата тінь... Світло фар легковика судомно смикнулося раптом кудись убік, вихопило на мить із темряви стовбури дерев поза узбіччям і туди ж таки, назустріч тим незворушним стовбурам, шугнуло все: і сирена, й мегафон, і блимавка... І все щезло в ночі...

2

Я знав його змалечку. Ще б мені його не знати, того шмарклю: одноліток, однокласник! Пам’ятаю, мені в насолоду було перекривляти його матусю, коли та кликала синочка додому: „Толю! Толику! Ходи обідати, швиденько!” Сміхота! А Толик, де б не був і що б не робив, схоплювався з місця й летів до мами, наче йому там медом було намащено!

Я його ніколи не любив. Було щось у ньому таке... Не такий він був, як усі. Вигукне було котрийсь із хлопців: „Біжім за посадку, по горох!” – усі зриваються, а він: „Не знаю, піду маму спитаю !” Або гуртуються всі на ставок – купатись, а він знову: „Мама мене не пускає – вода холодна!” Мамій! Або зайду було до нього, так просто, всі порозбігались – ні з ким погратися. „Ходім, – кажу, – на вулицю!” А він сидить, книжку читає. „ Не хочеться, – каже, – знаєш, яка книжка цікава!” Ну хіба не пришелепа? Скільки забійних розваг можна вигадати, а він – книжка! Взимку гасаємо всі, аж пара з нас хмарами: то на льоду в хокей, то з гори спускаємось на санках, а він стоїть десь ізбоку, хустками хрест-на-хрест поперев’язуваний – мерзне! Жде, поки мама обідать гукне!

Раз я прямо не витримав: зайшов до нього. „Гайда, – кажу, – нам одного не вистачає на майданчику!” А він сидить, блюдечко перед ним з варенням – чай п’є. Ну хто це при розумі посеред білого дня чай питиме! Тут забіг до хати, скибку в воду вмочив, цукром посипав і гей – рви далі! А цей... „М-м, – довбешкою мотає, – холодно!” Ну я й плюнув йому в чашку! А воно як окунь: баньки вилупило й ротиком плямкає безгучно, не зна, що казати. Ми в хаті самі були – і пожалітись йому бідолашному нікому. А потім плямкало скривилось, губка затремтіла й слізки на оченятах. Одне слово – слинько!

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!