Слава ЗСУ!

— Вигляд у тебе хоч куди.

— Дякую. Я й почуваю себе хоч куди.

— Звідки в тебе такі штанці?

— Пошила в Ніцці. У доброго кравця. Як вони тобі?

— Дуже гарно пошиті. От тільки що такі новісінькі. Ти збираєшся їхати в них до міста?

— Де там те місто. В Канні мертвий сезон. До наступного року туди ніхто не приїде. Такі, як у нас, сорочки тепер уже носять усі. Але до спідниці вони не пасують. Ти ж не маєш нічого проти?

— Аж ніяк. Штанці справді гарні. Просто я подумав: жаль їх м'яти, так вони ретельно відпрасовані.

Після сніданку, поки Девід голився, приймав душ, а потім напинав на себе старі фланелеві штани та рибальську сорочку й шукав свої сандалі, Кетрін перевдяглась у блакитну полотняну сорочку з відкритим коміром і широку білу полотняну спідницю.

— Так буде краще. Хоч ті штани й цілком придатні для тутешніх місць, але сьогодні вранці вони надто впадатимуть у око. Прибережемо їх.

У перукарні панувала приязна й невимушена, але надто вже професійна атмосфера. Мосьє Жан, літами десь такий, як Девід, і схожий більше на італійця, ніж на француза, сказав:

— Я охоче підстрижу мадам так, як вона просить. А ви згодні, мосьє?

— Я до вашого синдикату не належу,— відказав Девід.— Полишаю це діло на вас двох.

— Може б, нам спершу спробувати на мосьє,— сказав перукар.— На той випадок, як щось вийде не так.

Проте мосьє Жан узявся до волосся Кетрін дуже ретельно й вправно, і Девід сидів і дивився на її споважніле темно-смагле обличчя над широкою накидкою, застебнутою навколо шиї. Заглядаючи в ручне дзеркало, вона спостерігала, як здіймаються й мигтять гребінець та ножиці. Перукар працював, наче скульптор, зосереджено й серйозно.

— Я думав про цю стрижку весь учорашній вечір і сьогоднішній ранок,— сказав він.— Ви можете не повірити мені, мосьє, і я вас зрозумію. Але це важить для мене так само, як ваше metier12 для вас.

Він відступив назад і оглянув форму, що її надавав голові. Потім ще швидше заклацав ножицями і врешті повернув крісло так, щоб відображення у великому дзеркалі відбивалося в малому, яке тримала Кетрін.

— Ви хочете отак і залишити над вухами? — запитала вона перукаря.

— Як вам буде завгодно. Коли бажаєте, я можу більше відкрити вуха. Але, якщо ми по-справжньому освітлимо волосся, так буде чудово.

— Я хочу освітлити по-справжньому,— сказала Кетрін.

Перукар усміхнувся.

— Ми з мадам уже мали про це розмову. Але я сказав, що потрібна згода мосьє.

— Мосьє дав свою згоду,— сказала Кетрін.

— Яким світлим мосьє бажає його бачити?

— Найсвітлішим, яке ви можете зробити,— відповіла вона.

— Так мені не кажіть,— мовив мосьє Жан.— Я маю знати точно.

— Таким, як мої перли,— сказала Кетрін.— Ви їх не раз бачили.

Девід підійшов і дивився, як мосьє Жан дерев'яною лопаточкою розмішує у великій скляниці шампунь.

— У мене всі шампуні на кастільському милі,— сказав перукар.— Воно виділяє тепло. А тепер, будь ласка, перейдіть сюди до раковини,— звернувся він до Кетрін.— Сядьте, нахиліться вперед і прикладіть до чола оцю полотнинку.

— Але ж це ніяка не хлоп'яча стрижка,— сказала Кетрін.— Я хотіла таку, як ми домовились. Усе зовсім не те.

— Не може бути справжнішої хлоп'ячої стрижки. Повірте мені.

Перукар уже милив їй голову густим пінистим шампунем з різким запахом.

Після того як волосся на голові в Кетрін було намилене й кілька разів промите, Девідові здалося, ніби воно зовсім утратило колір і вода, струмочками збігаючи з голови, залишає по собі тільки якусь бліду, безбарвну масу. Перукар підніс угору рушник і почав обережно витирати Кетрін волосся. Тримався він дуже впевнено.

— Не впадайте в розпач, мадам,— сказав він.— Ну навіщо б мені шкодити вашій красі?

— Я таки в розпачі, і де вже там та краса! — мовила Кетрін.

Перукар легенько підсушив їй голову рушником, потримав його прикладеним до волосся, а тоді приніс ручний фен і став водити ним сюди-туди, пускаючи струмінь теплого повітря їй у волосся й водночас начісуючи його вперед

— Ну, дивіться,— сказав він.

Тепле повітря провівало волосся Кетрін, і його .тьмяна волога безбарвність змінювалася сріблястим і чистим північним сяйвом. Вітрець із вентилятора й далі робив своє діло, і вони спостерігали цю переміну.

— Я ж казав, не треба впадати в розпач,— промовив мосьє Жан, забувши додати «мадам», але тут-таки згадав.— Мадам хотіла світле?

— Це ж краще за будь-які перли,— відповіла Кетрін.— Ви справді великий митець, а я повелася просто жахливо