Слава ЗСУ!

Почитавши з годину, Девід усвідомив, що йому таки бракує Кетрін, і тоді знайшов хлопця, який прислужував їм за столом, і попросив принести віскі з «Перр'є». А згодом випив ще склянку. Було вже добре за полудень, коли він почув, як хурчить, беручись на узвіз, машина.

Вони йшли доріжкою, і Девід чув їхні голоси. Обидві були веселі й збуджені, потім та дівчина раптом змовкла, а Кетрін сказала:

— Ти глянь, кого я привезла.

— Ой, бога ради, я знаю, мені не слід було приїздити,— озвалася дівчина. Це була гарна шатенка, одна з тих двох, з якими вони познайомилися вчора в кафе; та, що легко червоніла.

— Ласкаво просимо,— мовив Девід.

Вона уже вочевидь встигла побувати у перукаря, і волосся її було коротко підстрижене, як у Кетрін в Біарріці.

— Я бачу, перукарню ви знайшли.

Дівчина почервоніла й поглянула на Кетрін, шукаючи підтримки.

— Ти помилуйся на неї,— сказала Кетрін.— Підійди, розшарпай їй зачіску.

— Ой Кетрін...— зніяковіла дівчина. Тоді мовила до Девіда: — Та коли хочете — будь ласка.

— Не бійтеся,— сказав він.— Куди ви, по-вашому, потрапили?

— Не знаю,— відповіла вона.— Я просто дуже рада, що я тут.

— Де це ви пропадали вдвох? — спитав Девід у Кетрін.

— Ну, по-перше, у Жана. Потім заїхали випити по чарці, і я запросила Маріту пообідати з нами. Ти не радий нас бачити?

— Радісінький. Вип'єте ще?

— А ти зробиш мартіні? — спитала Кетрін.— Один тобі не зашкодить,— сказала вона дівчині.

— Ні, дякую. Мені ж вести машину.

— То, може, шеррі?

— Ні, ні, не треба.

Девід подався за стойку бару, знайшов склянки та лід і приготував два мартіні.

— Я покуштую з вашої склянки, якщо можна,— сказала йому дівчина.

— Ти вже його не боїшся? — спитала її Кетрін.

— Ні, анітрохи,— відказала дівчина. І знов почервоніла.— Дуже смачно, але страшенно міцне.

— Воно міцне,— підтвердив Девід.— Але ж і вітер сьогодні міцний, а ми п'ємо відповідно до вітру.

— Он як,— мовила дівчина.— І всі американці так п'ють?

— Тільки найдавніші родини,— сказала Кетрін.— Ми, Моргани, Вулворти, Джелкси, Джукіси. Ну, ти знаєш.

— Це питво, гартоване в хурделицях та буревіях,— докинув Девід.— Часом не знаєш, чи переживеш осіннє рівнодення.

— Я теж колись залюбки його вип'ю, як не треба буде сідати за кермо,— сказала дівчина.

— Тобі зовсім не обов'язково пити те, що п'ємо ми,— мовила Кетрін.— І не звертай уваги на наші жарти. Поглянь на неї, Девіде. Невже ти не радий, що я її привезла?

— Мені страшенно подобається, що ви жартуєте,— сказала дівчина.— Ви вже пробачте, але я така щаслива, що я тут.

— Дуже мило, що ви приїхали,— сказав Девід.

Коли вони сиділи за обідом у їдальні, де не заважав вітер, Девід спитав:

— А де ваша подруга Ніна?

— Вона поїхала.

— Гарна була дівчина,— сказав Девід.

— Так. Ми дуже посварилися, і вона покинула мене.

— Сучка вона була,— докинула Кетрін.— Та, здається мені, майже всі жінки сучки.

— Здебільшого так,— сказала дівчина.— Я завжди сподіваюся, що ні, але все марно.

— Я знаю дуже багато жінок, що зовсім не сучки,— заперечив Девід.

— Ну, то ви,— мовила дівчина.

— Ніна була щаслива? — сказала Кетрін.

— Сподіваюся, вона буде щаслива,— відказала дівчина.— Щоб розумна людина мала щастя — це найрідкісніша річ, яку я бачила.

— Ви не так багато прожили, щоб знатися на цих речах.

— Коли робиш помилки, швидше навчаєшся,— сказала дівчина.

— Ти сьогодні цілий ранок була цілком щаслива,— озвалася Кетрін.— Ми чудово провели час.

— Мені про це не треба нагадувати,— відказала дівчина.— А тепер я ще щасливіша, навіть не пригадаю, чи була колись така щаслива.

Трохи згодом, коли взялися до салату, Девід спитав дівчину:

— Ви наймаєте помешкання десь тут на узбережжі?

— Не можна сказати, що я маю помешкання.

— Он як? Це кепсько,— мовив він і відчув, як за столом запала ніякова, напружена, мов корабельний канат, атмосфера. Він перевів погляд з дівчини, чиї опущені вії мало не торкалися щік, на Кетрін, і та, подивившись просто йому в очі, промовила:

— Вона вже налаштувалася повертатись у Париж, а я сказала: чом їй не пожити тут, якщо Ороль має вільну кімнату? Поїдемо, мовляв, пообідаємо з нами, побачимо, чи сподобаєшся ти Девідові й чи тобі самій там сподобається. Девіде, вона подобається тобі?

— Тут не клуб,— відказав Девід.— Тут готель.

Кетрін відвела погляд, і він поквапився їй на допомогу, наче й не було сказано попередніх слів: