Слава ЗСУ!

Розділ дванадцятий

Вітер не вщухав третій день, але бурхав уже не так шалено. Девід сидів за своїм робочим столом, перечитував оповідання від самого початку до того місця, де перервав роботу, і побіжно щось підправляв. Потім узявся писати далі й жив тепер тільки там, в оповіданні, так що все навколо перестало для нього існувати, і, почувши надворі голоси двох жінок, він пустив їх повз вуха. І тільки коли вони вдвох проходили під вікном, підвів голову й помахав їм рукою. Вони помахали у відповідь, і Маріта всміхнулась, а Кетрін приклала палець до уст. Дівчина мала цього ранку прегарний вигляд, на обличчі її ясніли рум'янці. Кетрін була чарівна, як завжди. Девід почув, як від'їхала машина, і подумки відзначив, що то їхній «бугатті». А тоді знов поринув в оповідання. То було добре оповідання, і незадовго до полудня Девід закінчив його.

Снідати було вже запізно, він стомився від роботи й не захотів тарабанитись до міста старою «ізоттою» з недолугими гальмами й розладнаним мотором, хоч у записці, залишеній разом з ключем, Кетрін написала, що вони їдуть до Ніцци, а по дорозі назад сподіваються знайти його в кафе.

Чого б йому зараз хотілося, то це випити літровий кухоль холодного пива й з'їсти pomme a l'huile19 з крупнисто змеленим чорним перцем. Але пиво тут на узбережжі було препогане, і Девід відрадно згадав Париж та інші місця, де йому випало побувати, водночас почуваючи задоволення від того, що написав щось справді вартісне,— це він знав напевне,— і що роботу завершено. То була перша річ, яку він завершив відтоді, як одружився. «Завершувати розпочате — ось що ти маєш робити,— подумав він.— Поки робота не закінчена, вона нічого не варта. Завтра знову беруся до своєї повісті й писатиму далі, аж поки закінчу... А чим же ти думаєш її закінчити? Який кінець вона матиме тепер?..»

Тільки-но його думки сягнули поза роботу, як усе, від чого він нею відгородився, знов наринуло на нього. Враз пригадався і вчорашній вечір, і те, що Кетрін з тією дівчиною їдуть сьогодні разом дорогою, якою тільки позавчора він і Кетрін їхали вдвох, і йому аж замлоїло всередині. Мабуть, тепер вони вже повертаються. Уже ж за полудень. А може, сидять у тому кафе. «Не сприймаймо все надто серйозно»,— сказала Кетрін. Але вона мала на думці й щось інше. Може, вона знає що робить. Може, знає, чим усе воно може обернутися. Може, й справді знає. А ти не знаєш.

Ну от, зранку ти працював, а тепер тривожишся. Краще б узяв та й написав ще одне оповідання. Напиши оте, котре найважче буде написати, ти знаєш. Ну ж бо, зважся. Тобі треба бути при силі, якщо ти хочеш їй добра. А що доброго вона від тебе мала? Та багато чого, відповів він сам собі. Ні, не багато. Багато означає досить. Отож берися й завтра ж починай нове оповідання. Та ні, якого біса завтра. Що за дурна натура. Завтра. Зараз же йди і розпочинай.

Він поклав записку й ключа в кишеню, повернувся до своєї робочої кімнати, сів за стіл і написав перший абзац нового оповідання, що його завжди відкладав на потім, ще відколи зрозумів, яким має бути справжнє оповідання. Він писав простими розповідними реченнями, маючи на оці всі подальші перипетії, які мав пережити сам і дати їм життя на папері. Та початок було написано, і тепер йому не лишалося нічого іншого, як посуватися далі. «Ото й тільки,— сказав він собі.— Бачиш, як просто робиться те, до чого ти не міг узятись?» Потім вийшов на терасу, сів і попросив подати віскі й «Перр'є».

Юний племінник господаря приніс із бару пляшки, лід та склянку і сказав:

— Мосьє не поснідали.

— Запрацювався.

— C'est dommage20,— мовив хлопчина.— Може, принести вам чогось? Бутерброд?

— Візьми в нашій комірчині бляшанку скумбрії в соусі з білим вином. Відкрий її і принеси мені дві рибинки на тарілці.

— Вони ж будуть не холодні.

— Не має значення. Неси так.

Він сидів, їв скумбрію у винному соусі і пив віскі з мінеральною водою. Те, що риба була не холодна, таки мало значення. Отак підживляючись, він читав ранкову газету.

«У Гро-дю-Руа ми завжди їли свіжу рибу,— подумав Девід,— але це було вже давно». Він почав пригадувати життя в Гро-дю-Руа, а потім почув, як нагору піднімається машина.

— Прибери все це,— сказав він хлопцеві, а сам підвівся, пішов до бару і вже там налив собі віскі, вкинув у нього лід і долив склянку мінеральною водою. В роті у нього був присмак риби та пряного соусу, і, взявши пляшку з водою, Девід відпив кілька ковтків просто з шийки.

До нього долинули голоси жінок, а тоді обидві з'явилися в дверях, такі самі радісні й веселі, як учора. Девід побачив світлу, мов березова кора, голову Кетрін, та її збуджене й закохане обличчя, побачив і ту дівчину, з темним волоссям, що його ніби й досі тріпав вітер, і дуже блискучими очима, які раптом знову сором'язливо потупились, коли вона підійшла ближче.