Слава ЗСУ!

— Ти куди смаглявіша й світліша, ніж та, котру я брав за дружину.

— І ти так само, от я й привезла тобі в подарунок темну дівчину. Хіба тобі не до вподоби такий подарунок?

— Мені страшенно до вподоби такий подарунок.

— Як ти дивишся на своє майбутнє?

— Не знаю, яке мене чекає майбутнє.

— Але ж не дуже темне, правда? — спитала дівчина.

— Чудово,— мовила Кетрін.— Вона не тільки вродлива, багата, здорова й лагідна. Вона ще вміє жартувати. Хіба можна не втішатися таким подарунком?

— Краще вже я буду темним подарунком, ніж темним майбутнім,— докинула дівчина.

— Знов утнула,— сказала Кетрін.— Поцілуй її, Девіде, зроби їй світлий подарунок.

Девід обняв і поцілував дівчину, і вона відповіла була на його цілунок, та раптом відвернула голову. А тоді заплакала, похиливши голову й ухопившись обома руками за стойку бару.

— Тепер ти пожартуй,— мовив Девід до Кетрін.

— Та ні, все гаразд,— пробурмотіла дівчина.— Не дивіться на мене. Все гаразд.

Кетрін обняла її, поцілувала й погладила по голові.

— Зараз я заспокоюсь,— сказала дівчина.— Не турбуйтеся, будь ласка, я заспокоюсь.

— Пробач мені,— сказала Кетрін.

— Дозвольте, я піду,— попросила дівчина.— Мені краще піти...

— Ну от, маєш,— мовив Девід, коли вона пішла і вони з Кетрін лишилися самі.

— І не кажи,— зітхнула Кетрін.— Це я винна, Девіде.

— Вона повернеться.

— Ну, тепер ти не думаєш, що все це гра?

— Сльози начебто були справжні, якщо ти маєш на увазі це.

— Не клей дурня. Ти ж не дурний.

— Я поцілував її дуже обережно.

— Атож. У губи.

— А куди ж би ще я мав її поцілувати?

— Та ні, ти ні в чому не винен. Я ж тобі не дорікаю.

— Ще добре, що ти не звеліла мені поцілувати її, коли ми були на пляжі.

— А я хотіла,— сказала Кетрін. Тоді засміялась так, як бувало раніше, коли в їхнє життя ще не втрутився хтось сторонній.— Ти так і подумав, еге?

— Подумав і пірнув у воду.

— І добре зробив.

Обоє знов засміялись.

— Ну от ми й розвеселилися,— мовила Кетрін.

— Хвалити бога,— докинув Девід.— Я кохаю тебе, Відьмо, і поцілував її зовсім не для того, аби зчинити отаке казна-що.

— Можеш не виправдуватись,— сказала Кетрін.— Я ж бачила. Це була жалюгідна спроба.

— Краще б вона поїхала.

— Не будь лихий,— сказала Кетрін.— Я ж таки заохочувала її.

— А я намагався цього уникнути.

— Це я її тобі накинула. Піду знайду її.

— Не треба. Трохи зажди. Вона й так надто певна себе.

— Ну як ти можеш таке казати? Ти сам довів її до сліз.

— І не думав.

— То щось її довело. Піду я все-таки до неї.

Та в цьому вже не було потреби, бо дівчина повернулася до бару, де вони стояли, почервоніла й сказала:

— Пробачте мені.— Вона уже вмила обличчя й зачесала волосся, а тепер підійшла до Девіда, швидко поцілувала його в губи й промовила: — Мені сподобався ваш подарунок. А хто забрав мій мартіні?

— Я вилила його,— відповіла Кетрін.— Девід зробить тобі свіжий.

— Сподіваюся, вам усе-таки приємно мати двох дівчат,— сказала Маріта.— Бо я і ваша дівчина, і водночас буду дівчиною Кетрін.

— Я з дівчатами діла не маю,— мовила Кетрін. Голос її прозвучав дуже тихо й не зовсім переконливо ні для неї самої, ні для Девіда.

— І ніколи не мала?

— Ніколи не мала.

— А як захочеш, то я можу бути й твоєю дівчиною, і Девідовою.

— Тобі не здається, що це надто сміливий задум? — спитала Кетрін.

— На те я сюди й приїхала,— відказала Маріта.— Я гадала, саме цього тобі й треба.

— Я ніколи не мала діла з дівчатами,— повторила Кетрін.

— Яка ж я дурна,— мовила Маріта.— Я не знала. Це правда? Ти мене не розігруєш?

— Я тебе не розігрую.

— Сама не знаю, як я могла... утнути таку дурницю.

«Вона хотіла сказати — так помилитися»,— подумав Девід, і Кетрін подумала те саме.

Тієї ночі в ліжку Кетрін сказала:

— Я не повинна була втягувати тебе в таку халепу. Ні в якому разі.

— Вік би нам її не бачити.

— А могло б обернутися й чимось гіршим. Мабуть, краще буде пройти крізь усе це і позбутись його.

— Ти можеш вирядити її звідси.

— Не думаю, що тепер це слушний вихід із становища. Хіба вона не принаджує тебе?

— Та звісно, що принаджує.

— Я так і думала. Але я кохаю тебе, і все це пусте. Ти ж і сам знаєш.

— Не знаю я про ці штуки, Відьмо.

— Гаразд, не сприймаймо цього надто серйозно. Тепер я вже добре знаю: коли починають сприймати щось надто серйозно, кінець усьому.