Слава ЗСУ!

— Я так тебе кохаю,— промовила вона.— І ти моя справжня пара, я так їй і сказала. Може, я їй забагато про тебе розказала, але вона ні про що інше й розмовляти не хоче. Ну, тепер я заспокоїлась, то піду вже.

— Не треба. Не ходи.

— Треба,— сказала вона.— Ти почекай мене. Я скоро прийду.

Коли вона повернулася до кімнати, Девіда там не було. Вона довго стояла й дивилася на ліжко, а тоді підійшла до дверей ванної, розчинила їх і поглянула у велике дзеркало. Обличчя її було немов застигле, і, коли вона зміряла себе поглядом з голови до ніг, воно лишилося таким самим безвиразним. Коли вона ввійшла до ванної і зачинила за собою двері, надворі вже стояли сутінки.

Розділ тринадцятий

Девід повернувся з Канна, коли вже зовсім смерклось і вітер майже вщух. Він залишив машину там, де й завжди, і попростував стежкою на світло, що лилося з будинку в двір і садок. З дверей вийшла Маріта й рушила до нього.

— Кетрін у жахливому стані,— сказала вона.— Прошу вас, будьте до неї добрим.

— Під три чорти вас обох,— буркнув Девід.

— Мене — будь ласка. Але її — ні. Не можна так, Девіде.

— Не треба мене повчати, що мені можна, а чого не можна.

— То ви не хочете подбати про неї?

— Не маю особливого бажання.

— А я хочу.

— Ще б вам не хотіти.

— Не будьте дурнем,— мовила вона.— Ви ж розумний чоловік. Кажу ж вам, це серйозно.

— Де вона?

— Там, чекає на вас.

Девід увійшов у двері. Кетрін сиділа в порожній вітальні біля бару.

— Привіт,— озвалася вона.— Дзеркало ще не привезли.

— Привіт, Відьмо,— сказав він.— Пробач, я припізнився.

Його вразив її тьмяний, мов неживий, погляд і безбарвний голос.

— Я думала, ти зовсім поїхав,— промовила вона.

— Хіба ж ти не бачила, що я нічого з собою не взяв?

— Я не дивилася. Ти міг поїхати й без нічого.

— Міг,— сказав Девід.— Та я просто з'їздив до містечка.

— Он як,— мовила вона і втупила очі в стіну.

— Вітер ущухає,— сказав Девід.— Завтра буде гарний день.

— Мені байдуже, що буде завтра.

— Я певен, що ні.

— Байдуже. І не вмовляй мене.

— Я тебе не вмовляю,— сказав він.— Ти щось випила?

— Ні.

— Зараз я приготую.

— Це нічого не допоможе.

— Не кажи. Ми — це ще ми.— Він робив мартіні, і Кетрін байдужно спостерігала, як він змішує напої, а потім наповнює склянки.

— Вкинь маслину,— мовила вона.

Він дав їй у руки склянку, підняв свою і торкнувся нею її склянки.

— За нас.

Вона вилила свій мартіні на стойку бару й дивилась, як він розпливається по дереву. Тоді підібрала маслину й поклала в рот.

— Нема ніяких нас,— сказала безвиразно.— Більш нема.

Девід дістав з кишені носовика, витер стойку і зробив ще один мартіні.

— Усе це — лайно,— мовила Кетрін.

Девід подав їй склянку, вона подивилась на неї і вилила питво на стойку. Девід знову витер бар і викрутив носовика. Потім випив свій мартіні й приготував ще два.

— Цей ти вже вип'єш,— сказав він.— Ну ж бо, пий.

— Ну ж бо, пий,— повторила вона. Тоді взяла склянку й сказала: — За тебе й за твій богом проклятий носовик.

Вона за одним духом вихилила питво і тепер тримала склянку в руці й дивилася на неї, і Девід не мав сумніву, що зараз вона пожбурить ту склянку йому межи очі. Нарешті Кетрін поставила склянку, вийняла звідти маслину, повільно з'їла її і віддала Девідові кісточку.

— Напівкоштовний камінь,— мовила вона.— Сховай до кишені. Я б випила ще, якщо ти зробиш.

— Але цього разу пий помалу.

— Ой, та все уже минулося,— сказала Кетрін.— Ти, мабуть, і не добачаєш різниці. Я певна, таке трапляється з кожним.

— Тобі вже краще?

— Куди краще, правда. Просто щось втрачаєш, і його вже нема, ото й тільки. А все, що ми втрачаємо,— це все, що ми мали. Зате натомість набуваємо чогось нового. І ніяких проблем, еге ж?

— Їсти хочеш?

— Ні. Але я певна: все буде гаразд. Ти ж сам казав, хіба ні?

— Звісно, що буде гаразд.

— На жаль, я не можу пригадати, що ж саме ми втратили. Але це не має значення, правда? Ти сам казав, що ні.

— Не має.

— То й не будемо журитися. Все уже минуло, хоч би що воно там було.

— Мабуть, щось таки було, ми просто забули,— сказав Девід.— Згодом пригадаємо.

— Я знаю, щось я скоїла. Та воно вже позаду.

— От і добре.

— Так чи так, а ніхто в цьому не винен.

— Не треба шукати винних.

— Я вже знаю, що? воно було,— всміхнулася Кетрін.— Але я тебе не зрадила. Справді, Девіде. Як би я змогла? Я просто не змогла б. Ти ж знаєш. Як ти міг таке сказати? Чому ти таке сказав?