Слава ЗСУ!

— Я читала тільки «Річковий поріг».

— Друга про льотчиків. Під час війни. Це єдина добра книжка з усіх написаних про льотчиків.

— Дурниці,— мовив Девід.

— Ось постривай, прочитаєш — тоді скажеш,— провадила Кетрін.— Щоб написати, таку книжку, треба самому загинути, розбитися вщент. Хай тобі не здається, що я не розуміюся на Девідових книжках, бо цілую його, не думаючи про те, що він письменник.

— А от мені здається, що слід би нам уже влаштувати сієсту,— промовив Девід.— Тобі не завадить трохи поспати, Відьмо. Ти стомилася.

— Я надто розбазікалась,— сказала Кетрін.— Обід був чудовий, і я прошу пробачення за те, що так багато базікала й хвалилася.

— Мені дуже сподобалось, як ти говорила про Девідові книжки,— сказала дівчина.— Це було просто чудово.

— Не бачу нічого чудового. Я стомилася,— відказала Кетрін.— Ти маєш що читати, Маріто?

— Ще є дві книжки,— відповіла дівчина.— А потім я візьму у вас щось іще, як дозволите.

— Можна я зайду до тебе згодом?

— Заходь, якщо хочеш,— сказала Маріта.

Девід не дивився на дівчину, і вона не дивилася на нього.

— Я тобі нічого не переб'ю? — спитала Кетрін.

— Та які ж у мене тут справи,— відказала дівчина.

Кетрін і Девід лежали поряд на ліжку в своїй кімнаті, надворі довівав свій останній день вітер, і сієста була не та, що раніше.

— А тепер я розкажу тобі, гаразд?

— Я волів би цього не чути.

— Ні, дай я розкажу. Сьогодні вранці, перед тим як зупинитись, я боялася і старалась вести машину дуже ретельно, і всередині у мене аж хололо. Потім я побачила вдалині на схилі Канн, і на дорозі попереду нікого не було, я озирнулась — позаду теж нікого, і тоді з'їхала з дороги в кущі. Там, де щось ніби зарості шавлії. Я поцілувала її, і вона поцілувала мене, ми посиділи в машині, і в мене було дуже дивне відчуття, а потім доїхали до Ніцци, і я не знаю, чи здогадався хто-небудь про щось чи ні. Тоді мені було до цього байдуже, і ми ходили по крамницях і купували всякі речі. Вона дуже любить купувати. Хтось там кинув нечемне зауваження, але то було пусте. Потім ми зупинилися по дорозі назад, і вона сказала, що, мабуть, краще, як я буду її дівчиною, а я відказала: мені однаково,— та насправді зраділа, бо я ж так чи так тепер дівчина, отож не знала, як маю поводитись. Ніколи ще не почувала себе такою безпорадною. Але вона дуже мила і, гадаю, хотіла цим мені допомогти. А втім, не знаю. В усякому разі, вона була дуже мила, і я вела собі машину, а вона сиділа, така жвава й зрадувана, і тільки ніжно гладила мене, як ото часом ти мене гладиш, або ми одне одного, і тоді я сказала, що так їхати не можу, отож ми зупинились. Я тільки раз поцілувала її, але відчула, що це не минуло мене. Ми постояли там ще трохи, а потім рушили просто додому. Перед тим як зайти, я ще раз поцілувала її, і ми почували себе щасливими, і мені це було приємно, та й тепер приємно.

— Отже, ти своє зробила,— обережно мовив Девід,— і на цьому кінець.

— Та ні ж бо. Мені було приємно, і я робитиму це далі.

— Ні. Не треба тобі цього.

— Треба, і я це робитиму, доки сягну кінця й переступлю через це.

— А хто сказав, що ти переступиш?

— Я кажу. Але тепер мені це справді потрібно, Девіде. Я й не знала, що таке може бути.

Він нічого не сказав.

— Це минеться,— сказала вона.— Я знаю напевне. Повір.

Девід промовчав.

— Вона чекає на мене. Ти ж чув, як я її спитала? Це було б однаково, що зупинитись на півдорозі.

— Я їду в Париж,— мовив Девід.— Зв'язатися зі мною зможеш через банк.

— Ні,— сказала вона.— Ні. Ти повинен мені допомогти.

— Я не можу тобі допомогти.

— Можеш. Не їдь, прошу тебе. Я не переживу, якщо ти поїдеш. Я не хочу залишатися з нею. Мені вона потрібна тільки час від часу. Невже ти не розумієш? Ну зрозумій, будь ласка. Ти ж завжди все розумієш.

— Цього я не розумію.

— Спробуй. Ти ж раніше завжди розумів. Усе розумів. Хіба не так?

— Так. Раніше.

— Усе почалося з нас, і, коли я з цим покінчу, залишимось тільки ми. Я ж нікого більше не кохаю.

— Не роби цього.

— Не можу. Ще відтоді, як я ходила до школи, від мене тільки цього й хотіли. А я ніколи не йшла на це. Але тепер не можу.

Він промовчав.

— Будь ласка, зрозумій, як воно є.

Він нічого не сказав.

— До того ж вона закохана в тебе, то ти можеш тим часом пожити з нею і в такий спосіб стерти все.

— Ти не тямиш, що говориш, Відьмо.

— Я знаю,— сказала вона.— Все, мовчу.

— Поспи трохи,— порадив Девід.— Полеж тихенько поруч, і ми обоє заснемо.