Слава ЗСУ!

— Поцілуй її знову так, як тоді,— сказала Кетрін.

— Іншим разом,— озвався Девід.— Я маю зробити коктейлі.

— Я така рада, що всі ми знову друзі і все добре,— сказала Кетрін. Тепер вона була дуже пожвавлена, і голос її звучав природно й майже невимушено.— Ой, я зовсім забула про сюрприз, який Спадкоємиця купила сьогодні вранці. Піду скажу, щоб його принесли.

Коли Кетрін пішла, дівчина взяла Девідову руку, міцно стиснула її, а тоді поцілувала. Вони сиділи й дивились одне на одного. Вона майже несвідомо доторкнулася до його руки, переплела свої пальці з його, потім забрала руку.

— Нам не треба ні про що говорити,— сказала тихо.— Ви ж не хочете, щоб я виголосила промову?

— Ні. Але поговорити ми колись повинні.

— Ви б хотіли, щоб я поїхала звідси?

— Це було б з вашого боку розумніше.

— Ви поцілуєте мене, аби я знала, що можу залишитись?

У цю мить на порозі з'явилася Кетрін у супроводі юного подавальника, що ніс на таці велику бляшанку ікри в мисці з льодом і тарель грінок.

— Оце був поцілунок,— мовила вона.— Всі його бачили, отож тепер нема чого боятися скандалу й такого іншого.— І додала: — Зараз принесуть нарізані яєчні білки з цибулею.

Ікра була дуже крупниста, темно-сіра, і Кетрін просто зачерпувала її тоненькими скибочками грінок.

— Спадкоємиця купила для тебе ящик шампанського «Бьоллінгер брют» тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року, і кілька пляшок уже на льоду. То чи не випити нам одну під оцю ікру, як ти вважаєш?

— Ну звісно,— відказав Девід.— А за вечерею доп'ємо й решту.

— Правда ж, добре, що Спадкоємиця і я багаті, і тобі ніколи не доведеться про щось турбуватись? Ми ж про нього подбаємо, Спадкоємице?

— Докладатимем усіх зусиль,— озвалася дівчина.— Я саме з'ясовую його потреби. Та на сьогодні ми маємо тільки оце.

Розділ чотирнадцятий

Він проспав близько двох годин, коли його збудило денне світло, і, прокинувшись, поглянув на Кетрін, що мирно спала далі й здавалась уві сні цілком щасливою. Він так і залишив її, гарну, молоду й невинну на вигляд, а сам пішов до ванної, прийняв душ, надяг шорти й потюпав босий через садок до своєї робочої кімнати. Небо після вітру було немов чисто вимите, і стояв ранній ранок нового дня наприкінці літа.

Він знов узявся до того важкого оповідання і наполегливо працював, сміливо долаючи одну по одній усі труднощі, до яких стільки років боявся підступитись. Так він писав майже до одинадцятої години, а тоді, закінчивши денну роботу, замкнув свою кімнату, вийшов надвір і побачив обох жінок, що грали в шахи за столом у садку. Обидві мали свіжий, молодий вигляд і були принадні, як умите вітром ранкове небо.

— Вона знову виграє?,— сказала Кетрін.— Як ти, Девіде?

Дівчина дуже сором'язливо всміхнулася до нього.

«Вони дві найчарівніші молоді жінки, яких я будь-коли бачив,— подумав Девід.— Тільки от що нам принесе цей день?»

— А ви як? — спитав він.

— Ми — чудово,— відказала дівчина.— Вам добре велося?

— Та все на круту гору, але йде непогано.

— Ви знову не снідали.

— Вже пізно снідати,— сказав Девід.

— Дурниці,— озвалася Кетрін.— Сьогодні ти в нас чергова дружина, Спадкоємице. Примусь його попоїсти.

— Може, хоч кави й фруктів, Девіде? — спитала дівчина.

— Чорної кави вип'ю,— відповів він.

— Я принесу вам чогось до кави,— сказала дівчина й пішла в дім.

Девід сів до столу поруч із Кетрін, і вона переклала шахи та шахівницю на стілець. Тоді покуйовдила йому волосся й промовила:

— Ти забув, що в тебе така сама срібляста голова, як і в мене?

— Так,— відказав він.

— Вона ставатиме все сріблястіша й сріблястіша, і я теж дедалі світлішатиму, а шкіра в мене темнішатиме.

— Це буде чудово.

— Так, і я все те здолаю.

Тим часом чарівна темноволоса дівчина вже несла тацю з невеличкою вазочкою, повною ікри, половиною лимона, ложечкою та грінками, а юний подавальник тримав у руках відерце з шампанським і тацю з трьома келихами.

— Це піде на користь Девідові,— сказала дівчина.— А тоді подамося поплаваємо перед обідом.

Потім, коли вони накупалися, полежали на піску проти сонця й добряче пообідали з шампанським, Кетрін сказала:

— Я дуже стомилась і хочу спати.

— Ти забагато плавала,— мовив Девід.— Ну що ж, влаштуємо сієсту.

— Я справді страшенно хочу спати,— поскаржилася Кетрін.

— А як ти себе почуваєш, Кетрін? — спитала Маріта.

— Добре. От тільки мало не засинаю.

— Ми покладемо тебе в ліжко,— сказав Девід.— У вас є термометр? — звернувся він до дівчини.