Слава ЗСУ!

— Майже біле,— сказала Кетрін.— Тобі сподобається, ось побачиш. Але цього кольору я вже не мінятиму, побачимо, чи справді він тривкий.

— Біле як що? — спитав Девід.

— Приблизно як мильна піна,— відказала вона.— Уявляєш собі?

Увечері того дня Кетрін була ніби зовсім іншою людиною, ніж перед обідом. Коли Девід і Маріта повернулися з пляжу, вона сиділа сама-одна у великій вітальні біля бару. Маріта пішла просто до своєї кімнати, а Девід заглянув до вітальні і, побачивши Кетрін, запитав:

— Що це ти знову з собою зробила, Відьмо?

— Змила все те казна-що шампунем,— відказала вона. — Воно залишало брудні плями на подушці.

Вона мала дуже ефектний вигляд: напрочуд світле, майже безбарвне, сріблясте волосся надавало її обличчю ще темнішого відтінку, ніж раніше.

— Тепер ти така красуня, що аж глянути страх,— мовив Девід.— Але як на мене, то краще б ті перукарі взагалі не торкалися твого волосся.

— Пізно вже про це говорити. А сказати тобі щось інше?

— Ну звісно.

— Від завтра я не п'ю і краплі спиртного, знов візьмуся до іспанської мови, читатиму книжки й перестану думати тільки про себе.

— Боже милий,— мовив Девід.— Сьогодні в тебе великий день. Ну, а я дай вип'ю і піду перевдягнуся.

— Я буду тут,— сказала Кетрін.— Надягни синю сорочку, гаразд? Із тієї пари, що я купила для нас обох.

Девід не кваплячись помився під душем, перевдягся, і, коли повернувся до вітальні, жінки вже сиділи разом біля бару, і він пошкодував, що не може намалювати їх отак удвох.

— Я розказала Спадкоємиці про свої наміри,— повідомила Кетрін.— Як я від завтра починаю нове життя і як хочу, щоб ти покохав і її і щоб ви також одружились, якщо вона згодиться піти за тебе.

— Ми могли б зробити це в Африці, якби я був магометанином, їм дозволено мати трьох дружин.

— Як на мене, то куди пристойніше виглядало б, коли б ми всі троє були одружені,— сказала Кетрін.— Тоді ніхто б не міг нам нічого закинути. А ти б пішла за нього, Спадкоємице?

— Так,— відказала Маріта.

— Я дуже рада це чути,— провадила Кетрін.— Тепер усе, що мене непокоїло, стало значно простіше.

— Справді пішла б? — спитав Девід темноволосу дівчину.

— Так,— підтвердила вона.— Тільки попроси.

Девід подивився на неї. Вона була дуже серйозна і водночас схвильована. Він пригадав її обличчя із заплющеними від сонця очима й темне волосся на тлі білого махрового халата, простеленого на жовтому піску, коли вони вперше віддалися любощам.

— І попрошу,— мовив він.— Тільки не в якомусь паршивому барі.

— Він не паршивий,— заперечила Кетрін.— Це наш любий спільний бар, і ми купили для нього дзеркало. От було б добре одружити вас цього ж таки вечора.

— Не кажи дурниць,— мовив Девід.

— А це не дурниці,— відказала Кетрін.— Я справді так думаю. Слово честі.

— Хочеш випити? — спитав її Девід.

— Ні,— відмовилася Кетрін.— Спершу я хочу сказати все, що думаю. Дивіться на мене і слухайте.

Маріта й далі дивилася вниз, а Девід звів очі на Кетрін.

— Сьогодні після обіду я все добре обміркувала,— провадила Кетрін.— Це щира правда. Я ж тобі казала, Маріто, хіба не так?

— Казала,— підтвердила дівчина.

Девід бачив, що вона ставиться до цієї розмови цілком поважно й що вони з Кетрін дійшли якоїсь згоди, йому ще не відомої.

— Я й досі твоя дружина,— сказала Кетрін.— З цього й почнімо. І я хочу, щоб і Маріта стала твоєю дружиною. Це допоможе мені вийти з гри, а потім вона успадкує все від мене.

— Чому це вона має щось успадковувати?

— Люди ж залишають заповіти,— відказала Кетрін.— А тут річ куди важливіша, ніж заповіт.

— Ну, а ти що скажеш? — запитав Девід дівчину.

— Я згодна, якщо ти цього захочеш.

— Чудово,— мовив він.— Ви не проти, як я вип'ю?

— Зроби ласку,— сказала Кетрін.— Розумієш, я не хочу занапастити твоє життя, якщо раптом збожеволію і не зможу нічого вирішувати. Але й затуляти мені рота не дозволю. Це я також твердо собі постановила. Вона кохає тебе, і ти її трохи кохаєш. Я ж бачу. І кращої за неї тобі не знайти, а я не хочу, щоб ти дістався якійсь клятій сучці чи лишився самотнім.

— Та годі тобі панахиду правити,— промовив Девід.— Ти ж здорова, як кішка.

— Отак ми й зробимо,— докінчила Кетрін.— І все як слід розважимо.

Розділ сімнадцятий

Сонце вже яскраво світило до кімнати, сповіщаючи, що почався новий день.

«Берися ти краще до роботи,— подумки сказав собі Девід.— Нічого вже не зміниш і не повернеш назад. Тільки одна людина може це зробити, а вона сама не знає, на яку ногу встане й куди її занесе. Те, що почуваєш ти, нічого не важить. Отож берися до роботи. З нею ти повинен дати собі раду. А з усім іншим на це годі й сподіватися. Там ти нічого не вдієш. І не зміг би вдіяти від самого початку».