Слава ЗСУ!

— Ні, це неправда.

— Але ж ти пропонував, щоб ми вирушили до Швейцарії.

— Якщо тебе щось тривожить, ми могли б порадитися з добрим лікарем. Так само, як ото ходимо до зубного кабінету.

— Ні. Вони запроторять мене до божевільні. Я знаю. Все, що для нас цілком невинне, вони вважають за душевний розлад. Чула я про ті лікарні.

— Це легка й приємна подорож. Поїхали б через Екс і Сен-Ремі, а далі вгору по Роні, від Ліона до Женеви. Відвідали б лікаря, дістали добру пораду, й усе обернулося б приємною розвагою.

— Я не поїду.

— Знайшли б тямущого, досвідченого лікаря, і він...

— Я не поїду. Ти що — не чуєш? Не поїду. Не поїду. Чи хочеш, щоб я закричала?

— Ну гаразд. Не думай про це. Спробуй заснути.

— Тільки якщо не треба буде їхати.

— А нам і не треба.

— Тоді засну. Ти вранці працюватимеш?

— Так. Може, щось вийде.

— Неодмінно вийде,— сказала Кетрін.— Я знаю, у тебе все вийде. На добраніч, Девіде. І спи спокійно.

Він довго лежав без сну. А коли врешті заснув, йому почала снитись Африка. То були приємні сни, окрім останнього, від якого він прокинувся. Тоді він устав і просто з того сну взявся до роботи. На той час, як сонце виринуло з моря, він уже добре заглибився в нове оповідання і навіть не поглянув, яке червоне сходило сонце. Там, в оповіданні, він чекав, коли зійде місяць і, заспокійливо гладячи собаку, відчував, як настовбурчується під рукою його шерсть, і вони обидва сторожко чекали, аж поки зійшов місяць і на землю впали їхні тіні. Тепер він тримав собаку рукою за шию і відчував, як той тремтить. Раптом увесь нічний гомін затих. Вони не чули, як наближався слон, і Девід побачив його тільки тоді, коли собака рвучко повернув голову, так наче хотів заритися нею в Девіда. А потім тінь слона накрила їх, він зовсім безгучно пройшов осторонь, і з легким вітерцем, що віяв від гори, до них долинув його дух. То був сильний, але кислий дух старої тварини, і, коли слон промайнув перед очима, Девід побачив його лівий бивень — такий довгий, що аж наче торкався землі. Девід із собакою почекали, але більше слонів не з'являлося, і тоді вони пустилися бігти, осяяні місячним світлом. Собака не відставав ні на крок і щоразу, як Девід зупинявся, втикав морду йому під коліно. Девід хотів неодмінно побачити слона ще раз, і вони вибігли йому навперейми біля самого узлісся. Слон простував до гори, тепер уже несквапно посуваючись назустріч сталому нічному вітерцю. Девід стояв досить близько, так що тінь слона знову затулила місяць і війнуло отим кислим старечим духом, але правого бивня він так і не побачив. Підступати ближче з собакою він боявся, тому відтяг пса назад, за вітром, повалив на землю біля стовбура дерева й спробував примусити його лежати. Він сподівався, що собака залишиться під деревом, і той спершу начебто послухався, але тільки-но Девід рушив навздогін за слоном, як знову відчув під коліном вологу собачу морду.

Вони вдвох ішли назирці за слоном, аж поки той досяг прогалини між деревами на узліссі. І там зупинився, ворушачи своїми широченними вухами. Уся його велетенська туша ховалася в затінку дерев, але голова мала бути освітлена місяцем. Девід підступив до нього ззаду, обережно затиснув рукою щелепи собаки, а тоді потихеньку, затамувавши віддих, почав обходити слона з правого боку, тримаючись просто проти нічного вітерцю, що холодив йому щоки, й пильнуючи, аби від нього не війнуло на слона, аж поки побачив слонову голову, на якій повільно ворушилися величезні вуха. Правий бивень був завтовшки з Девідову ногу вище коліна й, вигинаючись, сягав мало не до землі.

Девід разом із собакою повернув назад, і тепер вітрець обвівав йому потилицю, і так вони вийшли з лісу на відкриту, схожу на парк місцевість. Собака вже вихопився наперед і зупинився там, де Девід залишив два мисливські списи,— біля стежки, від якої вони подалися за слоном. Девід закинув за плече ті два списи в шкіряній піхві на ремінці, взяв у руку третій, найкращий, що його весь той час мав при собі, і вони з собакою рушили стежкою до шамби. Місяць уже стояв високо в небі, і Девіда дивувало, чому від шамби не долинає стукоту барабанів. То було щось незвичайне: його батько там, а барабани мовчать.

Розділ дев'ятнадцятий

Вони лежали на щільному піску в найменшій з трьох бухточок, тій, куди завжди ходили тільки вдвох, і Маріта сказала:

— Вона не хоче їхати до Швейцарії.

— Але й до Мадріда їй нема чого їхати. Іспанія не місце для душевнохворих.

— У мене таке відчуття, наче ми все життя одружені і тільки й знаємо, що долати якісь труднощі.— Вона відкинула з Девідового чола волосся й поцілувала його.— Хочеш, підемо поплаваємо?