Слава ЗСУ!

Кетрін узяла склянку й відвернула очі.

— І оце барахло так довго мені подобалось,— мовила вона.

— Може, будемо триматися в межах пристойності? — спитав Девід.— Обоє, і ти, і я.

— Ні,— відказала вона.— А осьде й твоя як там ти її називаєш, мила та невинна, як завжди... Люба Маріто, скажи, Девід сьогодні працював, перш ніж узятися до чарки?

— Ти працював, Девіде? — спитала Маріта.

— Я закінчив оповідання,— відповів Девід.

— І Маріта вже, певне, його прочитала?

— Так, я прочитала.

— Знаєш, а от я ніколи не читала жодного його оповідання. Волію в це не втручатись. Я тільки старалася створити якнайкращі матеріальні умови, щоб він міг укладати в роботу весь свій хист.

Девід відпив із склянки й подивився на Кетрін. Вона була така сама навдивовижу смаглява й гарна, як завжди, і майже біле, кольору слонової кістки волосся перетинало їй чоло, наче шрам. Тільки очі змінились, і з уст злітали слова, що їх ті уста ніколи ще не вимовляли.

— Я вважаю, що оповідання дуже добре,— промовила Маріта.— Таке незвичайне і, я сказала б, пасторальне. А потім стає жаске, навіть не можу пояснити чому. Як на мене, воно просто magnifique25.

— Ну що ж,— зауважила Кетрін.— Французьку ми знаємо. Ти могла б виголосити по-французькому і всю свою захоплену тираду.

— Оповідання глибоко зворушило мене,— сказала Маріта.

— Тому, що його написав Девід, чи тому, що воно таке вже чудове?

— І тому, й тому,— відповіла дівчина.

— Ну, коли так,— сказала Кетрін,— то я не бачу причини, чом би й мені не прочитати це видатне оповідання. Зрештою, я ж його оплатила.

— Що-що? — перепитав Девід.

— Може, це й не зовсім так. Ти ж бо мав півтори тисячі доларів, коли ми одружувались, і ще оту книжку про навіжених льотчиків, з якої тобі також щось там перепадало, правда? Хоч ти ніколи не казав мені скільки. Але я таки виклала чималі гроші, і ти не можеш не визнати, що весь цей час жив краще, ніж до одруження.

Маріта сиділа, не озиваючись і словом, а Девід дивився, як хлопчина-подавальник накриває стіл на терасі. Тоді поглянув на годинник. До звичайної обідньої години залишалося близько двадцяти хвилин.

— З вашого дозволу я піду приберуся до обіду,— мовив він.

— Ой, та не будь ти такий фальшиво-чемний,— сказала Кетрін.— Чому мені не можна прочитати оповідання?

— Воно написане олівцем. Навіть не переписане начисто. Ти сама не захочеш читати в такому вигляді.

— Маріта ж прочитала.

— То прочитаєш після обіду.

— Я хочу зараз, Девіде.

— Я справді не раджу читати його до обіду.

— Таке воно огидне?

— Це оповідання про Африку до війни тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року. З часів маджі-маджі, повстання тубільців дев'ятсот п'ятого року в Танганьїці.

— Не знала, що ти пишеш історичні романи.

— Облишмо цю тему,— сказав Девід.— В оповіданні зображено Африку тих часів, коли мені було десь років вісім.

— Я хочу його прочитати.

Девід одійшов до дальшого кінця бару й став кидати на стойку кості із шкіряного стакана. Маріта сиділа на високому табуреті поруч з Кетрін і дивилась, як вона читає.

— Початок дуже добрий,— мовила Кетрін.— Хоч почерк у тебе жахливий. Чудово змальовано країну. І отой перехід. Усе, що здалося Маріті пасторальним.

Вона відсунула перший зошит, і дівчина, не відводячи від неї очей, забрала його й поклала собі на коліна.

Кетрін читала далі й більш не озивалася. Дійшла до середини другого зошита. І раптом розірвала його навпіл і пожбурила на підлогу.

— Який жах,— сказала вона.— Просто гидота. То ось який він був, твій батько.

— Ні,— заперечив Девід.— Але часом бував і такий. Ти ж не дочитала.

— І нізащо в світі не читатиму далі.

— Тим-то я й не хотів, щоб ти його взагалі читала.

— Де ж пак. Ви обоє змовились і змусили мене читати.

— Даси мені ключа, Девіде? Я піду сховаю зошити,— мовила Маріта. Вона вже підібрала з підлоги половинки другого зошита. Він був розірваний по згину, не впоперек.

Девід дав їй ключа.

— У шкільному зошиті все воно здається ще жахливішим,— сказала Кетрін.— Ти справжній нелюд.

— То було дуже жорстоке повстання,— пояснив Девід.

— Треба бути дуже жорстокою людиною, щоб написати про таке.

— Я ж казав тобі, щоб ти не читала.

Кетрін уже плакала.

— Ненавиджу тебе,— мовила вона.

Був уже пізній вечір, і вони лежали в ліжку у своїй кімнаті.

— Ось вона поїде, і тобі доведеться віддати мене до божевільні або ще якось позбутися,— сказала Кетрін.