знайди книгу для душі...
— Він же працює, Кетрін,— дорікнула їй Маріта.
— Міг би працювати й в Іспанії,— відказала Кетрін.— Іспанські письменники, певне ж, працюють в Іспанії. Б'юсь об заклад, що і я могла б писати в Іспанії, якби була письменницею.
— Я можу писати й в Іспанії,— сказав Девід.— Коли ви хочете їхати?
— Та ти що, Кетрін,— мовила Маріта.— Він же посередині оповідання.
— Він пише те оповідання вже півтора місяці,— не вгавала Кетрін.— Чого це ми не можемо поїхати до Мадріда?
— Я ж сказав, що можемо,— відповів Девід.
— І не думай,— мовила Маріта до Кетрін.— І думати не смій, щоб кудись їхати. Чи ти зовсім не маєш совісті?
— Хто б говорив про совість,— огризнулася Кетрін.
— Є речі, щодо яких совісті мені не бракує.
— От і чудово. Я дуже рада про це дізнатися. А тепер спробуй ще бути чемною і не втручайся, коли хтось хоче зробити так, щоб було краще всім.
— Я йду у воду,— кинув Девід.
Дівчина підвелась і пішла за ним, а коли вони випливли з бухточки й спинилися, перебираючи ногами у воді, сказала:
— Вона таки божевільна.
— Тож не треба її осуджувати.
— Що ж ти думаєш робити?
— Закінчу оповідання й почну нове.
— Ну, а разом нам що робити?
— Що можемо.
Розділ вісімнадцятий
Він закінчив оповідання за чотири дні. В оповіданні вчувався весь той притиск, з яким воно писалось, і десь у потаємній глибині душі Девід побоювався, чи не вийшло воно гірше, ніж йому здається. Та тверезий, несхибний глузд підказував, що оповідання навіть краще.
— Як велося сьогодні? — спитала його Маріта.
— Закінчив.
— Можна мені прочитати?
— Коли хочеш, так.
— Ти справді дозволяєш?
— Воно в тих двох зошитах, що зверху у валізі.— Девід дав їй ключа, а сам сів біля бару й узявся до віскі з «Перр'є» та ранкової газети.
Дівчина повернулася, сіла на табурет трохи віддалік від нього й почала читати оповідання. А коли закінчила, взялася перечитувати все спочатку, а Девід тим часом налив собі ще віскі з водою і сидів, спостерігаючи, як вона читає. Нарешті вона прочитала оповідання вдруге, і він запитав:
— Подобається?
— Це не та річ, яка подобається чи не подобається,— відказала вона.— Ти вивів у ньому свого батька, так?
— Еге ж.
— На той час ти його вже не любив?
— Та ні. Я його завжди любив. А тоді тільки зрозумів, що він за людина.
— Страшне оповідання і водночас чудове.
— Я радий, що воно тобі сподобалось,— мовив Девід.
— А тепер піду покладу його назад,— сказала Маріта.— Люблю ходити по кімнатах, двері яких замикають на ключ.
— Що є, те є,— мовив Девід.
Повернувшись із пляжу, вони застали Кетрін у садку.
— А-а, приїхали,— мовила вона.
— Так,— відказав Девід.— Добре поплавали. Шкода, що тебе з нами не було.
— Авжеж, не було,— сказала вона.— Можна подумати, це дуже тебе цікавить.
— Куди ти їздила?
— До Канна, у своїх справах. А ви спізнилися до обіду.
— Пробач,— мовив Девід.— Може, вип'єш чогось перед обідом?
— Даруй мені, Кетрін,— озвалася Маріта.— Я зараз повернуся.
— Ти й тепер випиваєш перед обідом? — запитала Кетрін Девіда.
— Так,— відказав він.— Думаю, коли багато плаваєш, це не вадить.
— Коли я прийшла сюди, на стойці була порожня склянка од віскі.
— Еге ж,— підтвердив Девід.— Як сказати правду, то я випив навіть дві.
— «Як сказати правду»! — передражнила його Кетрін.— Який ти сьогодні церемонний — справжній англієць.
— Он як? — спитав він.— Та ні, англійцем я себе не почуваю. Скоріше пришелепуватим таїтянцем.
— Що мене дратує, то це твоя манера говорити,— сказала Кетрін.— Як ти ретельно добираєш слова.
— Зрозуміло,— мовив він.— То хочеш смикнути, поки притарганять їдло?
— Не вдавай із себе клоуна.
— Найкращі клоуни обходяться без слів,— зауважив Девід.
— А ніхто й не каже, що ти з найкращих,— відрубала Кетрін.— Так, я залюбки випила б, якщо це тебе не переобтяжить.
Девід приготував три мартіні, відмірявши кожну порцію окремо, а потім зливши усі в карафу з льодом і розколотивши.
— А кому третій?
— Маріті.
— Твоїй перелюбниці?
— Кому?
— Перелюбниці.
— Ти таки сказала це,— наголосив Девід.— Ніколи не чув цього слова у живій мові й навіть не сподівався колись почути. Ти справді диво з див.
— Звичайнісіньке собі слово.
— Та воно так,— погодився Девід.— Але треба мати неабияку мужність, щоб отак запросто вжити його в розмові. Ну, Відьмо, будь хорошою дівчинкою. Чи не могла б ти сказати: «твоїй темноволосій перелюбниці»?