Слава ЗСУ!

Вони втрьох, майже не розмовляючи, випили по коктейлю, тоді смачно, але необтяжливо пообідали з тавельським, і, коли взялися до сиру та фруктів, Кетрін обізвалася:

— Розказати йому?

— Як хочеш,— відповіла Маріта. Тоді взяла свою склянку й відпила з неї вина.

— Я забула, як там що,— сказала Кетрін.— Ми надто довго чекали.

— Не можеш пригадати? — спитала дівчина.

— Ні, забула, а було ж усе так доладно. Ми так добре все розважили, просто чудово.

Девід налив собі ще склянку тавельського.

— Може, пригадаєш хоч суть? — запитав він.

— Суть я знаю,— відказала Кетрін.— Суть у тому, що вчора ти побув після обіду зі мною, а тоді пішов до Марітиної кімнати. То сьогодні можеш іти просто туди. Правда, я оце зіпсувала вам настрій і тому пропоную влаштувати сієсту втрьох.

— Не буде діла,— почув Девід власний голос.

— Мабуть, таки не буде,— погодилася Кетрін.— Ну що ж, вибачаюсь, я сказала все не так і не змогла стримати того, що просилося на язик.

Коли вони прийшли до своєї кімнати, Девід сказав:

— Пропади вона пропадом.

— Ні, Девіде,— заперечила Кетрін.— Вона хотіла зробити те, про що я її просила. Сподіваюся, вона зможе тобі переповісти.

— Чорти її дери.

— Ти ж уже сам це зробив,— мовила Кетрін.— Та річ не в тім. Іди й поговори з нею, Девіде. А як хочеш драти, то віддери й за мене.

— Не будь вульгарною.

— Ти сам так сказав. А я тільки відбила подачу. Як ото в тенісі.

— Ну гаразд,— мовив Девід.— То що ж вона має мені переповісти?

— Мою промову,— відказала Кетрін.— Оту, що я забула. Не дивись на мене так серйозно, а то я не відпущу тебе. Ти такий зворушливий, коли стаєш серйозним. Ну йди, поки вона теж не забула.

— Під три чорти вас обох.

— Оце добре. Тепер ти реагуєш краще. Мені подобається, коли ти не такий поважний. Поцілуй мене на прощання. Цебто на добридень. І йди вже, йди, а то вона справді все забуде. Бачиш, яка я розважлива й хороша?

— Ти не розважлива й не хороша.

— А проте подобаюся тобі.

— Авжеж.

— Хочеш, звірю тобі одну таємницю?

— Нову?

— Стару.

— Кажи.

— Тебе не дуже важко спокусити, і дивитися на це страшенно смішно.

— Тобі видніше.

— Це був жарт. Ніхто нікого не спокушає. Ми просто бавимося, та й годі. Ну йди, нехай вона переповість тобі мою промову, поки не забула. Іди й будь хорошим хлопчиком, Девіде.

Лежачи на ліжку в Марітиній кімнаті, Девід спитав:

— То що воно там насправді?

— Те саме, що вона казала вчора ввечері,— відповіла Маріта.— Вона й далі стоїть на своєму. Ти навіть не уявляєш собі, наскільки це в неї серйозно.

— Ти казала їй, що ми кохалися?

— Ні.

— Вона знає.

— Хіба це має значення?

— Та, мабуть, ні.

— Випий склянку вина, Девіде, і заспокойся,— сказала дівчина.— Мені все це не байдуже. Сподіваюся, ти це знаєш.

— Мені також,— мовив він.

Потім їхні уста злилися, і він відчув біля себе її тіло, і її груди проти своїх, і губи, що притислися до його губ, потім розтулились, і вона, уривисто дихаючи, почала легенько поводити головою з боку в бік, а в живіт йому впиралася пряжка пояса, і він сягнув до неї рукою.

Вони лежали на пляжі, і Девід дивився на хмарки, що пропливали в небі, й ні про що не думав. Думки не давали розради, і, вмощуючись на піску, він вирішив: якщо не думати, то, може, всі його знегоди минуться самі собою. Поруч розмовляли жінки, але він до них не дослухався. А лежав собі, видивлявся у вересневе небо і, тільки коли вони замовкли, згадав про них і, не зводячи очей на Маріту, запитав:

— Про що ти думаєш?

— Ні про що,— відказала вона.

— Спитай і мене,— озвалася Кетрін.

— Про що думаєш ти, я можу й так здогадатися.

— Ні, не можеш. Я думала про Прадо.

— Ти бувала там? — спитав Девід Маріту.

— Ще ні,— мовила вона.

— То поїдемо,— сказала Кетрін.— Коли ми зможемо поїхати, Девіде?

— Коли завгодно,— відповів він.— Тільки спершу я хочу закінчити оповідання.

— То ти натисни добре, гаразд?

— Я й так натискаю. Далі вже нікуди.

— Я це не до того, щоб ти поспішав.

— Поспішати я не буду,— сказав Девід.— А якщо ви вже почали нудитися тут, їдьте вдвох уперед, а я приїду потім.

— Я так не хочу,— відповилася Маріта.

— Дурненька ти,— сказала Кетрін.— Це ж він просто вдає благородного.

— Ні. Ви справді можете їхати.

— Без тебе не буде ніякої втіхи,— сказала Кетрін.— Ти ж знаєш. Що нам робити вдвох у тій Іспанії?