Слава ЗСУ!

— Я розумію, Відьмо,— озвався Девід.— Просто я не хочу, щоб уся моя робота пішла шкереберть.

— Та ти ж сам і пустив її шкереберть,— заперечила Кетрін.— Невже не бачиш? Кидаєшся то сюди, то туди, хапаєшся писати якісь оповідання, коли все, що тобі треба робити, це вести далі повість, яка так багато важить для нас усіх. Вона в тебе дуже добре йшла і саме наближалася до найцікавіших подій. Хтось же має тобі сказати, що за тими оповіданнями ти просто ховаєшся від свого обов'язку.

Маріта знов поглянула на Девіда, і він зрозумів, що вона хотіла йому сказати, й промовив:

— Мені треба піти дати собі лад. А поки я повернуся, ти розкажеш Маріті про всі ці речі.

— Ми маємо й інші теми для розмови,— відказала Кетрін.— Прошу пробачення, коли сказала щось не так про вас із Марітою. Насправді я страшенно за вас рада.

Думаючи про все почуте, Девід пішов до ванної і прийняв душ, а тоді перевдягся у свіжовипраний рибальський светр і довгі штани: увечері було вже холоднувато. Маріта сиділа в барі й переглядала «Vogue».

— Вона пішла поглянути, як там у тебе в кімнаті,— сказала Маріта.

— Як вона себе почуває?

— Звідки мені знати, Девіде? Вона тепер великий видавець. Із сексом покінчено. Він її більш не цікавить. Це дитячі забавки, каже вона. І дивується, як усе це могло для неї щось важити. Але не виключено, що їй трапиться ще якась жінка і знов почнеться те саме. Мова про це вже була.

— Боже милий, ніколи не думав, що все так обернеться.

— Не треба,— сказала Маріта.— Хоч як воно є, а я тебе кохаю, і завтра зранку тобі писати.

Увійшла Кетрін і промовила:

— Страх як приємно дивитися на вас разом, і я аж пишаюся. Так наче сама вас створила. Він був сьогодні на висоті, Маріто?

— За столом він був дуже милий,— відказала Маріта.— Прошу тебе, Кетрін, будь справедлива.

— Я знаю, коханець із нього непоганий,— провадила Кетрін.— Та й у всьому іншому він мастак. І робити мартіні, і плавати, і на лижах кататись, і, можливо, літати. Правда, в літаку я його ніколи не бачила. Але всі кажуть, що й льотчик він був чудовий. Мабуть, це щось на зразок акробата в цирку і таке ж нудне. Я не розпитувала.

— Ти зробила нам велику ласку, Кетрін, давши провести день разом,— сказала Маріта.

— Можете провести разом і решту свого життя,— відказала Кетрін.— Якщо не набриднете одне одному. Мені жодне з вас надалі не потрібне.

Девід дивився на її відображення у великому дзеркалі: вона була гарна, спокійна і цілком нормальна на вигляд. Помітив він і те, як сумно дивилася на неї Маріта.

— А проте бачити вас мені приємно і чути ваші голоси, коли ви зволите розтулити рота.

— Як життя? — мовив Девід.

— О, дуже вдала спроба,— підхопила Кетрін.— Дякую, добре.

— Маєш якісь нові задуми? — спитав Девід, почуваю себе так, наче гукає до когось на борту корабля.

— Тільки ті, про які я тобі казала,— відповіла Кетрін.— Гадаю, мені цілком вистачить з ними клопоту.

— А що то за балачки про іншу жінку?

Він відчув, як Маріта копнула його під стойкою, і наступив їй на ногу, даючи знати, що зрозумів.

— То не балачки,— відповіла Кетрін.— Я хочу спробувати ще раз і побачити, чи не помилилася. А чом би й ні?

— Усім нам властиво помилятися,— промовив Девід, і Маріта знов копнула його.

— Я хочу впевнитися,— не вгавала Кетрін.— Тепер я маю деякий досвід і можу судити. А за свою темноволосу красуню ти не тривожся. Це не мій тип. Вона до пари тобі. Саме такі тобі подобаються.

— Просто в мені більше жіночності, ніж у тобі, Кетрін.

— Ну то давай, покажи Девідові, яка з тебе жінка. Він це діло любить.

— Він знає, яка я жінка.

— Пречудово,— сказала Кетрін.— Я рада, що ви нарешті розв'язали язики. Віддаю перевагу щирій розмові.

— А з тебе жінка взагалі ніяка,— докинула Маріта.

— Я знаю,— відказала Кетрін.— І не раз намагалася пояснити це Девідові. Хіба не так, Девіде?

Девід поглянув на неї і нічого не відповів.

— Хіба не так?

— Так,— мовив він.

— Ще й як намагалась, а в Мадріді аж із шкури пнулась, щоб бути жінкою,— провадила Кетрін,— але все це тільки знівечило мені душу. І тепер я геть розбита. Єдине, чого я хочу,— це щоб ви з Девідом були щасливі. А все інше я просто вигадую.

— Я розумію,— сказала Маріта,— і пробую пояснити це йому.

— Знаю. Але ти не зобов'язана співчувати мені. Не треба цього. Ніхто мені не співчуватиме, та й ти, мабуть, тільки вдаєш. Так чи так, а кажу тобі: не треба. Я хочу, щоб ти була щаслива і зробила щасливим його. Ти можеш, а я не можу і розумію це.