Слава ЗСУ!

— То як він, по-твоєму? В порядку? — спитала Маріта. Тоді позирнула на Девіда й почервоніла.

— Атож, тобі є чого червоніти,— мовила Кетрін.— Глянь на неї, Девіде.

— Вигляд у неї чудовий,— сказав Девід.— І в тебе теж.

— На вигляд їй років шістнадцять,— зауважила Кетрін.— Вона сказала мені, що призналася відносно повісті.

— Я вважаю, ти мала спитати в мене дозволу,— мовив Девід.

— Знаю, що мала,— відказала Кетрін.— Але я почала читати її сама, а потім мені стало так цікаво, що я подумала: хай прочитає і Спадкоємиця.

— Я б не дозволив.

— Але май на увазі, Маріто,— сказала Кетрін,— коли він чогось не дозволяє, треба просто робити своє. Ті його заборони нічогісінько не важать.

— Не вірю,— мовила дівчина й усміхнулася до Девіда.

— Це тому, що він не довів свою повість до сьогодні. Коли доведе, ти сама побачиш.

— З повістю покінчено,— зауважив Девід.

— Так нечесно,— сказала Кетрін.— Це ж подарунок мені, такий був наш спільний план.

— Ти повинен дописати її, Девіде,— докинула Маріта.— І допишеш, правда ж?

— Вона хоче, щоб ти написав і про неї,— сказала Кетрін.— Буде куди краще, коли ти змалюєш ще й темноволосу дівчину.

Девід налив собі келих шампанського. Він побачив, як застережливо дивиться на нього Маріта, і мовив до Кетрін:

— Ось закінчу з оповіданнями, а тоді знов візьмуся до тих записів. А як ти провела день?

— Чудово. Ухвалювала рішення і плекала задуми.

— О боже,— зітхнув Девід.

— Задуми в мене не таємні,— сказала Кетрін.— Отож не зітхай так тяжко. Ти цілий день робив що хотів, і я була рада за тебе. Але я теж маю право на свої задуми.

— Які ще задуми? — спитав Девід. Голос його звучав дуже сухо.

— Передусім, ми маємо подбати про те, щоб випустити цю книжку. Я збираюся віддати рукопис на передрук — усе, що там є на сьогодні,— і замовити до нього ілюстрації. Поїду зустрінуся з художниками і все залаштую.

— День у тебе й справді був клопітний,— сказав Девід.— От тільки хіба тобі не відомо, що ніхто не передруковує рукописів, поки той, кому вони належать, не перегляне їх і не підготує до передруку?

— В цьому немає потреби, бо мені досить приблизного начерку, щоб показати художникам.

— Зрозуміло. А що, як я ще не хочу передруковувати рукопис?

— Ти що, не хочеш, щоб повість побачила світ? А я хочу. І хтось же має почати здійснювати це.

— То яких саме художників ти надумала сьогодні залучити?

— До кожної частини іншого. Марі Лоренсен, Паскена, Дерена, Дюфі, Пікассо.

— О господи, і Дерена!

— Ти тільки уяви собі, як Лоренсен намалює нас із Марітою в машині, коли ми перший раз зупинилися дорогою до Ніцци.

— Про це ж ніхто ще не написав.

— То напиши. Це напевне буде куди цікавіше й повчальніше, ніж про товписько обліплених мухами, заструпілих тубільців Центральної Африки, в краалі31 чи як там його, і про твого п'яного батечка, що, спотикаючись і смердячи пивним перегаром, бродить навколо й не знає, котрі з тих малих страховиськ його діти.

— Ну, пішло-поїхало,— мовив Девід.

— Що ти сказав, Девіде? — спитала Маріта.

— Я сказав: дякую тобі за те, що склала мені компанію за обідом,— відповів їй Девід.

— А чого ж не дякуєш і за все інше? — втрутилася Кетрін.— Вона ж бо чимось так на тебе вплинула, що ти проспав, наче мертвий, до самого вечора. То подякуй їй хоч за це.

— Дякую, що поїхала зі мною поплавати,— мовив Девід до дівчини.

— А, то ви плавали? — спитала Кетрін.— Дуже рада за вас.

— Плавали, і досить далеко,— сказала Маріта.— Потім дуже ситно пообідали. А ти добре пообідала, Кетрін?

— Здається,— відказала Кетрін.— Я не пригадую.

— Де ти була? — лагідно спитала Маріта.

— У Сен-Рафаелі,— сказала Кетрін.— Пам'ятаю, що я там зупинялась, а от як обідала, не пригадую. Коли я їм сама, то ніколи цього не помічаю. Але я певна, що там-таки й пообідала. Знаю, що збиралась обідати.

— Назад їхати було приємно? — поцікавилась Маріта.— Пополудні стало так прохолодно й гарно.

— Не знаю,— відказала Кетрін.— Я не помітила. Думала про те, як підготувати й запустити книжку. Треба ж уже починати. Не знаю, чого це Девід уперся, тільки-но я взялася щось робити. Усе воно так ганебно тяглося, що мені раптом стало соромно за нас усіх.

— Бідолашна Кетрін,— мовила Маріта.— Але тепер, коли ти все так гарно розпланувала, тобі мало б полегшати на душі.

— А мені й полегшало,— сказала Кетрін.— Я була така рада, коли приїхала. Думала, що й ви зрадієте і що я теж зроблю якесь корисне діло, а тут Девід виставив мене мало не ідіоткою чи прокаженою. Це ж не моя вина, що я така розважлива й ділова.