Слава ЗСУ!

Він відлипав свої двадцять шість ударів. Потім вийшов Купець. Побачивши його, Крокодил затремтів.

— Ну, — пробасив Купець, — нагинайся.

Він ударив кулаком по спині нещасного халдея. Крокодил почав благати:

— Не так сильно. Адже боляче!

Всі зібралися біля стола…

Офеибах замахувався увосьме, коли вигук біля дверей примусив хлопців обернутися:

— Досить!

Біля стіни стояв Вікмиксор. Він стояв уже понад хвилину і здивовано дивився на те, що тут коїлося.

— Досить, — повторив він, — сядьте на місця.

Потім, глянувши на Крокодила, який поправляв пальто, сказав:

— Ви мені потрібні — на хвилинку…

Айвазовський підвівся і вийшов за Вікмиксором з класу. Більше Шкіда його не бачила.

ЗЛОЧИН В КАРА

Весна на даху. — Вандали. — Генріх Гейне. — Засипалися. — На гопі. — Мефтахудин у ролі сищика. — Золотий зуб і англійські черевики.

Сонячні зайчики бігали по стінах. У відчинене вікно вривався і хвилював молоді серця шум весняної вулиці. Сидіти в чотирьох стінах було просто неможливо.

Сашко Пильников і Льонька Пантелєєв вийшли у двір.

Надворі кіпчаки грали в гилку, і руда Елла, примостившися на колоді, читала німецький роман.

Надворі було гарно, проте сламникам хотілося втекти від шуму, полежати десь на сонечку і поговорити.

— Лізьмо на дах, — запропонував Сашко.

По похмурих, з провалами, сходах вони вилізли на дах напівзруйнованого флігеля. Після темного горища різке світло примусило їх примружити очі.

— Оце — лафуза, — прошепотів Сашко.

На даху щойно розтанув сніг. Тільки в деяких затінених місцях він сірів невеликими плямами… Іржаве залізо даху ще не встигло розжаритись, але було тепле і приємне, як плюш.

Товариші лягли на скаті, впершись ногами в краї водостічного жолоба і заклавши руки за голову… Льонька закурив. Хвилин п'ять лежали мовчки, не ворушачись. Лагідно всміхались і, мов котенята, мружилися на сонці.

— Гарно, — мрійливо прошепотів Сашко. — Гарно. Так би й лежав і не вставав.

— Ну ні, — відповів Пантелєєв, — я б не погодився весь час лежати. В такий день побешкетувати хочеться — руки розім'яти…

Він раптом випростався і, нагнувшись до Сашка, вдарив його широкою долонею по животу. Сашко завищав, закрутився як дзига і, схопивши Пантелєєва за шию, повалив його на себе.

Рівні сили однолітків примусили їх хвилин десять боротися за першість. Нарешті Пильников переміг. Стрибаючи біля Пантелєєва, який лежав на лопатках, він кричав:

— Здорово! За один хавтайм поклав чемпіона світу.

Пантелєєв усміхався широкою калмицькою усмішкою і хрипів:

— Нечесно. На шию надавив, а то б…

Лежати вже не хотілося. Сашкова меланхолійність зійшла нанівець, і він уже танцював гопака на благенькій покрівлі флігеля.

Під йогу йому попався камінь. Сашко схопив його і, розмахнувшись, шпурнув у небо. Гострий камінь свистячи пролетів параболою, зник з очей і впав десь далеко на чужому подвір'ї.

— Смаковито! — вигукнув Льонька й заходився собі шукати камінь, щоб не вдарити лицем у болото. Каменя на даху не було, і Льонька поліз через слухове вікно на горище. За хвилину він повернувся з повним подолом червоного цегляного щебеню.

— Ану?! — Чорна точка злетіла вгору й погасла. За нею друга…

— Так кидатися нецікаво, — сказав Сашко. — Треба знайти якусь ціль.

Він підійшов до краю даху й зазирнув униз.

Внизу, у вузькому проході між двома стінами, була помийна яма. Паралельно флігелю витягнувся одноповерховий будинок пральні.

Сонце ламало проміння об високий флігель і золотило верхні рами вікон.

Сашко хвилину посидів навпочіпки, як зачарований, дивлячись на блискучі шибки, потім простягнув руку, взяв камінь і, не сходячи з місця, кинув у скло.

Скло тріснуло, задзвеніло й розсипалося тисячами маленьких брильянтиків.

Сашко підняв голову. Льонька стояв біля нього і, не зводячи очей, мовчки дивився на зяючий осколок свіжої пробоїни. Потім він узяв камінь, націлився і вибив рештки скла з верхньої рами.

… Кидали довго, ні на хвилину не зупинились, бігали на горище по свіжий запас щебеню, кидали цілі цеглини. Коли у вікнах пральні не лишилося жодної шибки, товариші перезирнулися.

— Ну, як? — по-дурному спитав Льонька.

— Дурень! — буркнув Сашко, заглядаючи вниз.

Сонце, як і раніше, всміхалося широкою привітною усмішкою, в повітрі грала весна, але на даху чогось стало незатишно; вже не хотілося валятися на скаті й притулятися щокою до плюшу.

— Давай униз, — сказав Пильников.