знайди книгу для душі...
— Ні, він не в Баку. Віл у Тифлісі. А втім, з'їздимо і в Баку. І в Тифліс змотаємося. Почекай, ось зберемо два червінці…
— А зараз що? Я не можу чекати, Янкелю… Слово честі.
— Дурень. Нервовий який! Що ж робити — без гамзи далеко не заїдеш. Тут нам, чи що, ставити фільми?
Льонька Пантелєєв раптом засяяв.
— Ідея! — закричав він. — Чому б нам не влаштувати своє кіно?
— Ти що, збожеволів? — співчутливо поцікавився Янкель.
— Ніскілечки. І тобі раджу не божеволіти, а послухати.
— Слухаю, — сказав Янкель.
В усіх класах висіли невеликі плакати, написані від руки акварельними фарбами:
Шкідці дивувалися. Ніхто не знав, чия це вигадка, що це за «Шкідкіно», всі, нічого не розуміючи, перепитували:
— «Шкідкіно»? Що за чорт? Ти не знаєш?
— Не знаю. Вітя, напевно, апарат десь викопав.
— Чарівний ліхтар, мабуть.
— Ні… Це юнкомці туманні картини — анатомію всяку — показуватимуть.
— Анатомію! Дурень! При чому ж Пупкін і анатомія?
— Пупкін? Пупок…
— Ну й ще раз дурень!
— А я так думаю — усе це для бузи зроблено, глузує хтось, от і все…
— Побачимо.
До п'ятниці Шкіда була в невіданні. У п'ятницю ввечері ще з сьомої години до Білого залу потяглися шкідці. Зал було напівосвітлено. Сцену закривала темна завіса, і за неї поки що нікого не пускали. Коли хтось хотів трохи відкрити завісу і заглянути вглиб, Пантелєєв, який був десь за лаштунками, одразу кричав сердитим голосом:
— Куди лізеш? Терпіння немає почекати, чи що? Киш!
Рівно о восьмій годині на авансцену за завісу вийшов Янкель.
— Товариші, — сказав він. — Прошу уваги. Зараз ви побачите фільму «Пупкіи у розбійників» — першу постановку об'єднаного тресту «Шкідкіно». Прохання додержувати тиші, бо Вікмиксора не поставлено до відома, а він, як ви знаєте, перебуває за двадцять ярдів звідси. Прошу піднятися на сцену, де тимчасово міститься наш кінотеатр.
Сказавши це, Янкель розкрив край завіси. Шкідці полізли на сцену. Там було зовсім темно. За кулісами чути було постукування молотка й лайка Пантелєєва.
— Що за буза? — прошепотів хтось. — Де ж тут кіптель?
Хтось висловив сумнів у реальності кіно, хтось заскиглив:
— Ну що ж, починайте!..
В цю мить на одній стіні сцени спалахнуло квадратне вічко розміром десь три на три дюйми. Шкідці радісно загомоніли.
— Диви-но! І справді… Засвітилося!
Кінематограф Пантелєєва і Янкеля відзначався своєрідною будовою. Екрана як такого не було. Через проекційне віконце проходила довга паперова стрічка з окремими «кадрами» — малюнками, яку освітлювала ззаду потужна електрична лампа. Дивитися доводилось, відходячи од вічка не далі як на три кроки…
Але шкідці не були вимогливі, а крім того, видовище, яке влаштували сламники, було тим конем, якому в зуби не дивляться. Тому шкідці зустріли стриманими, але одностайними оплесками перший титр:
Діждавшися, щоб усі прочитали цей напис, Пантелєєв пересмикнув стрічку далі. Наступний «кадр» зображав товсту фізіономію чоловіка, під якою красувалися вірші:
Найкращий у світі чоловік. Смішний і кумедний — ось він, ось: З брилем солом'яним на голові Вилазить на сцену Пупкін Антось.
Далі було зображено Пупкіна, що сидів на садовій лаві і читав газету.
Раз улітку, десь надвечір, Років п'ять тому назад, Від нудьги взявши газету, Наш Антось забрався в сад.
На Пупкіна, що захопився читанням, напали розбійники, які вилізли з кущів. Зв'язавши бідолаху вздовж і впоперек товстенним канатом, вони затягнули його в своє лігво і, кинувши в підвал, пішли. Пупкін з допомогою різних хитрощів, які часто практикуються в детективних фільмах, вибрався на волю і –
Знову Антон Мнтрофанович Пупкін, Доки надувши, стиснувши губки, Вільний, здоровий навіки-віків. Як двадцять корів і п'ятнадцять биків.
Демонстрація «фільми» тривала не більше як три хвилини, але шкідці були захоплені. Висловивши свої почуття оплесками, вони вже зібралися розходитись, коли «екран» знову спалахнув, повідомляючи, що «зараз піде видова з життя школи Достоєвського». «Видова» — це, виявилося, були вдало замальовані Янкелем сценки шкільного життя в різних його моментах — у класі, в їдальні, в спальні, за пилянням дров — і деякі типи халдеїв та шкідців.