Слава ЗСУ!

Хлопці розходилися дуже задоволені сеансом.

— Оце я розумію, — казав Купець, — це тобі не Юнком!

Через два дні «Шкідкіно» поставило новий фільм — «Пупкін попадає в лавру», — в якому було дотепно показано пригоди Пупкіна серед злочинного світу Петрограда.

Програму міняли кожні два дні… Одного разу, коли режисер і сценарист перебували в «кінотеатрі», переглядаючи щойно виготовлений фільм «Антон Пупкін у преріях», Янкель сказав:

— А знаєш, ми могли б мати користь із свого кіно!

— Тобто як користь? — здивувався Пантелєєв.

— Та так… не вічно ж нам в «Шкідкіно» марудитись! Ідеал же наш Держкіно…

— Ну то й що ж?

— Давай влаштуємо платне кіно.

Пантелєєв задумався.

— Не підходить. Ще почнуть скиглити.

— Нічого. Дві копійки золотом призначимо — це недорого.

«Пупкін у преріях» йшов уже в умовах комерційною розрахунку. Платність помітно позначилася_ на відвідуванні. В перший день прийшло тільки десять чоловік, в другий іще менше — всього шість чи сім.

— Так, справді не підходить, — погодився Янкель. — Треба, знаєш, щось придумувати.

І сламники придумали.

Звичайно перед демонстрацією нового «фільму» давали анонси в афішах і плакатах, які розвішували по класах, а цього разу маленькі афішки роздавали на руки.

Уперше за довгий час Білий зал був переповнений. Явно непристойну стрічку шкідці дивилися смакуючи і ревучи.

На другий день після постановки «Дон-Жуана» в газеті «Юнком» з'явилася стаття:

ПРО ОДНУ КІНОФІЛЬМУ

Два товариші, колишні члени Юнкому і навіть його Центрального комітету, виключені за непідкорення дисципліні, тепер займаються справами, які не гідні навіть їх. Вони влаштували іграшковий кінематограф, у якому показують огидні картини, й притому за плату. Нео бачимо потреби говорити про розкладницький вплив цього «Шкідкіно» на вихованців молодших відділень, а просто заявляємо: адміністрація, прикрий лавочку.

Вікмиксор прочитав статтю, покликав до себе «кінематографістів» і сказав:

— Коли ще раз повториться така штука, вас обох буде переведено в лавру. А поки що маєте по п'ятому розряду на брата і — наліво кругом!..

ПАПЕРОВА ПАНАМА

Сара Соломонівна. — Папір і лимони. — По аркушику в фонд. — Закони Російської імперії. — Панама. — Караван невільників. — Червінці зроблено.

У Сари Соломонівни не рундук, а цілий кондитерський магазин. Цілий день Сара Соломонівна стоїть, обкладена банками з монпансьє, леденцями, пряниками й шоколадом…

— Мадам! — кричить Сара Соломонівна. — Мадамочко, ви не забули купити цукерок для вашого милого хлопчика?

Діло у Сари Соломонівни йде добре… Її брат Яша щодня привозить на маленькому візку повні байки солодощів, а ввечері везе їх майже порожні. Тому у Сари Соломонівни завжди задоволений вигляд. Цілий день, і зиму й літо, вона стоїть за своїм рундуком і кричить:

— Громадянине? Чому б вам не купити плитку шоколаду для вашої симпатичної дружини?

Пантелєєв і Янкель познайомилися з Сарою Соломонівною, купуючи у неї чвертку цукру-піску. Янкель раптом спитав:

— Ви що, рундук на ніч додому забираєте?

Сара Соломонівна інстинктивно здригнулася. Запитання видалося їй дивним — і навіть страшним.

«Це, певно, грабіжники, — подумала вона. — Чи не збираються вони пограбувати мій рундук?»

— Ні, — сказала вона. — Рундук я здаю на зберігання одному дуже чесному й сильному чоловікові… Він же його й везе на своєму власному візку.

— А скільки ви йому платите? — поцікавився Пантелєєв.

Сара Соломонівна зітхнула.

— Ой, не кажіть, скільки я йому плачу… Я йому плачу п'ятдесят мільйонів на місяць…

— Здорово! — мимоволі вигукнув Янкель.

— Ну й сволота ж, — прошипів Пантелєєв.

— А навіщо вам це знати? — спитала Сара.

— Ми вам носитимемо рундук за двадцять мільйонів, — сказав Пантелєєв.

Сара Соломонівна недовірливо глянула на хлопців, але все-таки погодилася.

— Добро, носіть, — сказала вона, — хоч це й дуже підозріло, але ви берете дешевше, і притому в моїй власній квартирі рундук буде ціліший… Цей рудий чоловік недавно зламав мені навіс.

З цього дня Черних і Пантелєєв щодня на сьому годину вечора приходили на базар і забирали за одним разом порівняно неважкі частини рундука Сари Соломонівни. Потім, увійшовши до неї в довір'я, вони допомагали її братові Яші перевозити й крам.

Одного разу Сара Соломонівна сказала:

— Ой, коли б ви знали, хлопчики, як важко тепер працювати торговцеві… Як усе дорого — патенти, податки… Обгортковий папір, і той дорогий. Ой, який дорогий папір, дорожчий ніж сам товар…