Слава ЗСУ!

— Хто?

— Гога — сволота!

Гога стояв у кутку, притиснутий до стіни неспокійним натовпом, і, зляканий, м'яко відводив кулаки від носа. Янкель зірвався з місця і підлетів до Гоги.

— Ах ти падлюка! Як же ти міг це зробити, га?

— Т-т-та я, їй-бо, не навмисно, братки. Не навмисно, — почав він, благально дивлячись коричневими очима і силкуючись усе пояснити. — В-ві-ві-тя п-п-п-окликав мене до ceбе й каже: «Ти вкрав тютюн, мені сказали». А я д-ду-мав, ви сказали, й п-признався. А п-потім він питає, я-як ми вк-крали. А я й ск-казав: «Спершу Ч-черних і Косоров п-пішли, а п-потім Громоносцев, а потім і всі».

— А-а п-потім і в-всі, зануда! — передражнив Гогу Янкель, але бити його було шкода — і тому, що він так по-дурному влип, і тому, що взагалі він викликав жалість до себе.

Плюнувши, Янкель відійшов у бік і ліг на ліжко. Розійшлися й інші. Тільки заїка, як і раніше, стояв у кутку, ніби покараний.

— Що тепер буде? — зітхнув хтось.

Янкель розізлився і, схопившись, люто крикнув:

— Чого занили, охмуряли? «Що тепер буде! Що тепер буде!» Що буде, те й буде, а скиглити нема чого! Нічого тоді було й тютюн тискати, щоб потім хникати!

— А хто тискав?

— Усі тискали.

— Ні, ти!

Янкель остовпів.

— А чому це я? Я тискав для себе, і вам до того не було діла. Чого лізли?

— Ти підначив!

Замовкли.

Найбільше гнітило передчуття кари, яка висіла над головою. Наростала злоба до когось, і здавалося, дай найменший привід — вони накинуться і поб'ють кого завгодно, тільки-щоб зірвати цю ненависть, що зібралася, не знаходячи виходу.

Коли б вони вже знали, яке покарання жде їх, було б легше, — невідомість давила дужче, аніж чекання.

Раз у раз хтось сумним зітханням порушував тишу і знову завмирав, задумувався.

Янкель лежав, безтямно дивлячись у стелю. Думати ні про що не хотілося, та й не йшли в голову думки. Його дратували ці ойкання і зітхання.

— Чого ми пішли за цим паскудним Янкелем? — порушив тишу Горобець, і голос його прозвучав так відчайдушно, що Гришко більше не витримав. Йому захотілося сказати щось таке дошкульне і зле, щоб Горобець заплакав. Але він обмежився тільки насмішкою.

— Піди, Горобчику, сядь до Віті на коліна і попроси вибачення.

— І пішов би, коли б не ти.

— Дурень!

— Сам дурень. Підбив усіх, а тепер лежить собі.

Янкель оскаженів.

— Ах ти наволоч коротконога! Я тебе підбивав?

— Усіх підбив!

— Факт, підбив, — почулися голоси з ліжок.

— Сволота ви, а не друзі, — кинув Янкель, не знаючи, що сказати.

— Ну, ти легше. За сволоту морду наб'ю.

— Ану набийте.

— І наб'ємо. Ще котів мучить!

— Ось зараз розмахнусь та як дам! — почув Янкель над собою голос Горобця і скочив з ліжка.

— Дай йому, Горобчику! Дай, не бійся. Ми поможемо!

Становище ставало загрозливим, і невідомо, що зробила б з Янкелем оскаженіла Шкіда, коли б у цю мить до спальні не ввійшов завідуючий. Хлопці скочили з ліжок і сіли, похнюпивши голови: запала гробова мовчанка.

Вікмиксор пройшовся по кімнаті, подивився у вікно, потім дійшов до середини і зупинився, допитливо оглядаючи вихованців. Усі мовчали.

— Хлопці, — дуже гучно пролунав його голос. — Хлопці, на педагогічній раді ми щойно розібрали ваш вчинок. Вчинок поганий, негідний, мерзенний. Це — вчинок, за який треба вигнати вас усіх до одного, перевести в лавру, в реформаторіум. У лавру, в реформаторіум! — повторив Вікмиксор, і голови шкідців опустилися ще нижче. — Але ми не стали розв'язувати це питання так просто й легко. Ми довго обговорювали його і розбирали, довго зважували вашу провину і вже після всього вирішили. Ми вирішили…

У шкідців перехопило дух. Настала така важка тиша, що, здавалося, впади на підлогу сірник, він зчинив би гуркіт. Томлива пауза тягнулася нестерпно довго, поки голос завідуючого не обірвав її:

— І ми вирішили, ми вирішили… не карати вас зовсім…

Хвилину висіла страшенна тиша. Потім прорвалася.

— Вікторе Миколайовичу! Спасибі!..

— Невже, Вікторе Миколайовичу?

— Спасибі. Більше ніколи цього не буде.

— Не буде. Спасибі.

Хлопці обступили завідуючого, який відразу став таким хорошим, схожим на батька. А він стояв, усміхався, гладив рукою похилені голови.

Хтось схлипнув під напливом почуттів, хтось повторив це хлипання, і враз усі заплакали.

Янкель кріпився, але зненацька відчув, як сльози мимоволі побігли з очей, і дивно — зовсім не було соромно за ці сльози, а навпаки, стало легко, ніби разом з ними зникав десь увесь тягар покарання.