Слава ЗСУ!

Косецький сидів осторонь і насвистував якийсь вальс, блаженно мружачись на сонці.

Нарешті там, нагорі в школі, всі заспокоїлися. Речі, потрібні на дачі, вже перетягнули вниз. Ждали тільки трамвая.

Прождали цілий день. Вікмиксор дзвонив кудись телефоном, лаявся, але платформу й вагон подали тільки пізно ввечері, коли в місті вже припинився трамвайний рух.

Спішно повантажилися, потім розсілися по вагону, і республіка Шкід рушила на нові місця.

Біля Нарвських воріт змінили моторний вагон з дугою на маленький приміський вагончик з роликом. Місця в цьому вагончику всім не вистачило, і деякі хлопці перелізли на платформи.

Зажурчали колеса, скрипнули рейки, і знову помчали вагони, везучи стадо молодих шпаргонців.

На платформі влаштувалися комункою старші. Сиділи й під тихий свист ролика стежили, як біжать назад дерев'яні будиночки застави.

Вже проминули останню будівлю на околиці міста, що колись мала гучну й загадкову назву «Червоний кабачок», і помчали серед зеленіючих полів.

Трамвай рівномірно підстрибував на стиках і летів далі й далі без зупинок.

Шкідцям стало гарно-гарно, захотілося співати. Поступово замовк сміх, і от під рівномірний гул руху хтось затягнув:

У ясному небі співають пташки, І сонце їх світлом ласкає, А я нещасливим родився на світ І ласк материнських не знаю.

Співав Горобець. Пісенька, сумна, тиха, тягуча, вплелася в мірний стукіт коліс.

Лютий і сердитий, двірник мене тут Знайшов десь під тином зимою І, лаючись люто, приніс у приют, Як мишу руду, під полою.

Повільно-повільно пливе мотив, і ось уже до Горобця приєднується Янкель, який одразу якось притих. Йому вторує Циган.

Вологий туман наповзає з поля. А трамвай усе йде по прямих, затуманених рейках, і залишаються десь позаду уривки пісні.

Я ласк материнських з дитинства по знав. В приюті мене не любили, І часто з мене там сміялись усі, І часто тайком мене били.

Затихли хлопці. Навіть Япончик, невгамовний буян Япончик, причаївся в кутку платформи і теж, хоча й фальшиво, але старанно підспівує.

Летять поля за низеньким бортом платформи, зрідка блимне вогник десь у будиночку, і знову широчінь і туман.

Вже літо настало, і квіти цвітуть, Пташки на полянах співають, А я без любові в приюті умру, В приюті мене й поховають.

Зненацька набридло нудьгувати. Янкель скочив і загорлав диким голосом, обриваючи тихий тенорок Горобця:

Ох у небі вишина, А в канаві глибина, Що втекло, того уже нема…

Десяток горлянок зразу підхопили й заглушили гуркіт трамвая. Дике ревіння розірвало повітря й понеслося стрибками в різні боки — до полів, дач, до лісу.

Цукор стали всі кусать, Хліб кусманами шпурлять, Перестали сухарі смоктать.

— Ну й ну!

— Оце рвонули! По-шкідськи принаймні!

Вагони, уповільнюючи хід, пішли вгору.

З площадки моторного щось кричала Еланлюм, але хлопці не чули, бо вітер відносив слова вбік.

Її руде волосся метлялося на вітрі, вона відчайдушно махала руками. Нарешті хлопці зрозуміли.

Незабаром Стрельна.

Після підйому Янкель раптом витягнув шию, скочив і дико зарепетував:

— Монастир! Хлопці, монастир!

— Ну й що з того?

— Як що? Адже я рік жив у ньому. Рік! — розчулився Янкель, та, помітивши скептичні усмішки товаришів, махнув рукою.

— Ну вас к чорту. Якби ви розуміли. Це ж монастир. Кладовище, могилки. Гарно. Навкруги хрести.

— І небіжчики, — додав Япончик.

— І кісточки, і черепушечки, — вторив йому Циган, явно знущаючись з чутливого Янкеля, і так розлютив хлопця, що той плюнув і насупився.

Трамвай на повороті загальмував і зупинився.

— Приїхали!..

— Хлопці, розвантажуйте платформу. Пізно. Треба швидше закінчити розвантаження, — кричала Еланлюм, але хлопці й самі працювали з небувалим запалом.

Їм хотілося швидше звільнитися, щоб встигнути оглянути свої нові володіння.

В поголених казенних головах потай уже носилися мрії про далеку осінь і про спокусливу картоплю з стрельнинських городів, але найперше, що хотілося хлопцям, — це ознайомитися з околицями.

Проте з цього нічого не вийшло. Цілий вечір і частину ночі вихованці тягали речі і розставляли їх по дачі.