Слава ЗСУ!

— Що це таке? — повторив Вікмиксор. — Де клас?

— На гімнастиці, — тихо відповів Янкель.

— А ви що?

— Ноги болять… — мало не пошепки промовив Янкель.

Вікмиксор насупився.

— Ноги болять? Он як… А на грубу чого лазили? Лікуватися?

Противники мюллерівських вправ і шведської гімнастики мовчали.

— Обидва в п'ятому розряді, — оголосив Вікмиксор. — А зараз марш нагору.

Товариші в супроводі Вікмиксора і незнайомця з бабським обличчям піднялися нагору. В гімнастичному залі хлопці знову марширували. Безсовестін грав марш на мотив відомої пісні:

По вулицях ходила Велика крокодила, Вона, вона Голодная була.

При появі Вікмиксора Костець скомандував:

— Стій, струнко!

Хлопці зупинилися. Вікмиксор підійшов до Костеця і голосно спитав:

— Чому Черних і Єонін лишилися у класі?

— Вони хворі, Вікторе Миколайовичу, — відповів вихователь.

Вікмиксор насупився.

— Неправда, вони цілком здорові.

— Не може бути, Вікторе Миколайовичу! Я сам бачив…

— А я вам кажу, що вони здорові.

Потім Вікмиксор повернувся до класу.

— Хлопці, Єонін і Черних переводяться в п'ятий розряд за симуляцію хвороби і ухиляння від занять. Хай це буде для вас уроком. Надалі хворі мають подавати довідку лікпома.

Янкель і Японець уже стали в стрій. Біля дверей усе ще стояв незнайомий хлопчак у сірій куртці.

Вікмиксор згадав про нього і відрекомендував:

— А це ваш новий товариш Єльховський Павло… Єльховський, — звернувся він до новачка, — стань у шеренгу.

Новачок ніяково й нерішуче підійшов до строю.

— Стань по ранжиру, після Черних, — сказав Костець.

Шеренга розімкнулась, і Єльховський став у спину Янкелеві. Позад нього опинився Японець.

Вікмиксор вийшов з залу, чомусь викликавши й Костеця.

— Як тебе звати, сволото? — спитав Японець у новенького.

— Чому сволота? — здивувався той.

Голос у нього був тонкий і якийсь надзвичайно писклявий.

— Чому сволота? — перепитав Японець. — А тому що, гадина, ми через тебе засипалися. Не прийшов би ти, нічого б не було.

— Не логічно, — пропищав Єльховський. — Я не винен, що так сталося.

— «Не логічно»… А тут, будь ласка, в п'ятому розряді сиди, — втрутився Янкель, який не встиг навіть покуштувати хлібних недогризків і заздалегідь тішився приємністю просидіти п'ять тижнів без відпустки, а отже, і надголодь.

До залу ввійшов Костець. Він був похмурий і насуплений, — очевидно, дістав від начальства догану.

— Струнко!

Знову клас почав ходити кругом по залу. Знову з-під пальців Безсовестіиа полилися звуки маршу:

Побачила француза І хап його за пузо, – Вона, вона Голодная була.

Японець злився. Він відчував, що винен сам у тому, що сталося, але, бажаючи зігнати на комусь злість, почав переслідувати новачка Єльховського. Він наступав новачкові на ноги, так що у того спадали ганчір'яні хатні туфлі, і крадькома шпиняв його кулаком у спину… Єльховський спершу вирішив не звертати уваги на вихватки Японця, але, коли ці вихватки стали переходити міру, він запищав:

— Відчепись!

Японець ще більше розізлився і з силою наступив новачкові на ногу. Єльховський смикнув погою, застібка туфлі лопнула, і туфля лишилася на підлозі.

Вихователь помітив би вихватку Японця, і його б ще більше покарали, якби саме в цю мить не продзвенів дзвоник.

Хлопці, котрі, ще маршируючи, бачили, як Японець переслідує новачка, обступили Єльховського.

Той сидів навпочіпки, схилившися над розірваною туфлею. Обличчя його скривилось у гримасі; здавалося, він от-от розплачеться.

Але він не заплакав. Замість цього він став чхати. Чхав він якось особливо, кривив обличчя, мружився, і звук у нього виходив якийсь надзвичайно ніжний:

— Апсик!..

Чхав він часто, з певними проміжками. Хлопці оточили його і дивилися здивовано і зацікавлено.

— Що це з ним? — злякано спитав Японець.

— Чхає, — відповів Янкель.

— Бачу, що чхає, а чого чхає?

— Так, напевно, звичка… спадковість.

— Чихун, — сказав хтось.

Купець нагнувся і дав Єльховському болючого щигля в потилицю. Тоді виступив Льонька Пантелєєв.

— Чого знущаєтеся з людини? — сказав він. — Тебе, Купець, мабуть, не мучили, коли ти новачком був?!

Клас зареготав.

— І смішного нічого немає, — почервонівши, заявив Пантелєєв. — Нічого хвастати своєю гуманністю, добгим ставленням до новачків, якщо самі їх б'єте… Хіба не пгавда?