Слава ЗСУ!

Костець вірив, що ці хвороби — справжні. І зараз, коли вихователь піднімався нагору в гімнастичний зал, його душа під грубою казарменою оболонкою халдея була сповнена співчуття до нещасних мучеників.

А в гімнастичному залі вже зібралися хлопці. Коли ввійшов Костець, вони вищали, вовтузились і тинялися без діла по великому залу.

— У шеренгу ши-куйсь! — закричав Костець.

Хлопці заворушились, як мурахи, і зрештою вишикувались по ранжиру в пряму лінію.

Першим з правого флангу стояв Купець, за ним Циган, Джапарідзе й Пантелєєв. За Пантелєєвим звичайно ставав Янкель, тепер же місце лишалося вільне, і Костець скомандував:

— Зімкнись!

Шеренга зімкнулася.

— Рівняння на… пра-во!

Всі голови, за винятком голови Горобця, повернулися праворуч, а Горобець задумався й не почув команди.

— Воробйов, вийди з строю! — наказав Костолмед.

Горобець вийшов.

— Маєш запис у «Літопис», — повідомив Костець і додав: — Стань на місце.

Добившись, щоб шеренга вишикувалась в ідеально пряму лінію, Костець повернув її праворуч.

Третьокласник Безсовестін, який добре грав на роялі і завдяки цьому погано вчився, сів до піаніно.

— Кроком руш! — скомандував Костець.

Безсовестін заграв старовинний марш «Альте камераден», і під звуки маршу три десятки босих ніг заходили вздовж стіп залу.

Йшли один за одним. Попереду виступав Купець: він ішов найкраще, мав виправку, вироблену ще в корпусі. Не встигаючи з інших предметів, Купець пристрасно любив гімнастику.

Всі інші йшли не так браво, тільки Пантелєєв, Дзе і Циган наслідували Купця, хоч і не зовсім вдало. Зате Горобець, який дістав запис у «Літопис», бешкетував. Він ішов не в ногу, розтягував інтервали і, опинившися за спиною Костеця, показував йому дулю або язик.

— Лівою, лівою, — командував Костець, відстукуючи такт полірованою паличкою. — Лівою, лівою. Раз, два, раз, два…

Осіннє сонце тьмяно відбивалося в паркетних квадратах і білими плямами бігало по фарбованих під мармур стінах…

— На-а гімнастику… виходь!

Купець, дійшовши до середини стіни, круто повернув ліворуч.

Біля протилежної стіни шеренга розійшлася через одного в різні боки й зійшлася вже парами, а потім четвірками.

— Стій! Відділення, розім-кнись!

Відділення розімкнулося.

Хлопці стали на квадратах паркету, як фігури на шахівниці.

— Вільно!

Купець виставив ногу вперед, руки заклав за спину. Всі інші стали як попало. Більшість почали підтягувати штани, що опустилися під час маршування, поправляти паски, сякатись і кашляти.

— Струнко! Першу вправу! По-чи-иай!

Безсовестін заграв вальс.

Під такт костецівської палички хлопці заходилися викопувати сокольські вправи, потім мюллерівські вправи, потім шведську гімнастику.

♦

— Їсти хотця, — сказав Японець, згорнувши книгу.

Янкель перевів погляд з коня, якого він малював, на Японця і відповів:

— Так-с, пожерти б не завадило.

— У тебе немає?

Янкель махнув рукою.

— В четвер… Було б, брат, так давно б нажерся.

Він сумно зазирнув у порожню шухляду парти, потім понишпорив по чужих партах, — скрізь було порожньо.

— Хоча б скоринку десь найти.

Раптом Японець ляснув себе по лобі.

— Ідея! Пам'ятаєш, Курочка розповідав, що в них у класі, на грубі…

Янкель схопився.

— І правда, ідея!..

Обидва підскочили до груби й подивилися вгору.

— Ех, чорт, — зітхнув Янкель, — як би туди залізти?

— Давай підсади мене. Я тобі на плечі стану.

— Ставай.

Янкель нагнувся і вперся руками в коліна. Японець виліз йому на плечі.

— Ще трохи піднімися.

Янкель став навшпиньки.

— Досить!

Японець вчепився руками за карниз груби й зазирнув у запилене заглиблення.

— Ну що? — спитав Янкель, дивлячись на брудну підлогу.

Японець хвилину длубався там, потім пролупав радісний вигук:

— Є!

— Що?

— Булка біла… ще булка… грудка цукру… хліб… Та тут цілий склад недогризків.

— Давай кидай!

На підлогу впало щось важке, тверде, як камінь. Потім посипався кам'яний дощ…

Посипалися цвілі, закам'янілі рештки сніданків, що їх ситі учні комерційного училища закидали колись на грубу. Останній недогризок — булка з прилиплим до неї і затверділим, як кам'яне вугілля, шматком ковбаси — вдарився об підлогу. Японець уже збирався сплигнути з Янкелевих плечей, коли почувся окрик:

— Це що таке?!

Янкель від несподіванки здригнувся і опустив руки. Піраміда повалилась. У дверях класу стояв Вікмиксор. Поряд з ним стояв хлопчак років п'ятнадцяти з широким бабським обличчям, жорстким волоссям, що стирчало на всі боки, одягнений у сіру куртку і підперезаний ременем із срібного гімназичною пряжкою.