Слава ЗСУ!

Потім виступили з тостами-відповідями вихованці. Від уліганів промовляли Японець і Янкель.

Коли перше збудження вщухло, виступив новий халдей, політграмник Кондуктор. Справжнє ім'я його було Сергій Семенович Васін. Кондуктором його прозвали за костюм — кожух кольору хакі, які носили в той час кондуктори міських залізниць.

Кондуктор підвівся, відкашлявся і сказав:

— Товариші, я тут у школі працюю недавно, я погано знаю її. Але все-таки я вже відчув головне. Я зрозумів, що школа виправила, перевела на інші рейки багатьох індивідуумів. Моє побажання, щоб у наступному році школа Достоєвського змогла організувати у себе осередок комсомолу з вихованців, які вже виправилися, знайшли шлях.

Цей спіч, виголошений нашвидкуруч і нескладно, зустріли буквально громом оплесків і ревінням «ура».

О першій годині ночі бенкет закрився. Вмить прибрали столи, розставили ліжка, і шкідці почали вкладатися спати. Японець запросив на своє ліжко Янкеля, Пантелєєва і Пильникова.

— Мені треба з вами поговорити, — сказав він.

— Говори.

— Завтра облік, — почав Японець. — Ми повинні випустити обліковий номер якогось видання.

У четвертому відділенні в той час виходило чотири друкованих органи: журнали «Вперед», «Вісник техніки», «Дзеркало» і газета «Будні».

— Згодні, хлопці, що екстрений помер потрібен?

— Згодні, — відповів Янкель. — Я пропоную випустити одноденку спільно.

— Ідея! — вигукнув Пантелєєв.

— Нікому кривди не буде, — підтвердив Сашко Пильников, співредактор «Буднів».

Вирішили випустити газету «Шкід». Відповідальним редактором призначили Янкеля, секретарські і репортерські обов'язки взяв на себе Пантелєєв.

♦

Уранці занять у класах не було. Вся школа під керівництвом Костолмеда й Кондуктора працювала, оздоблюючи будинок до свята. З їдальні і спалень переносили в Білий зал лави, прикрашали зеленню портики сцени; зеленню обвили також портрети вождів революції, розвішані по стінах, величезний портрет Достоєвського і герб школи — жовтий соняшник з ініціалами «ШД» в центрі. Вздовж стін розставили класні дошки, обклеєні діаграмами та плакатами, зошити й інші експонати обліку.

О дванадцятій годині продзвонив дзвоник на обід. Обідали похапцем, без ніякого бешкетування і звичайних скандалів. Коли закінчили обід, до їдальні ввійшов Вікмиксор і скомандував: «Встати!»

Хлопці підвелися. В їдальню квапливо ввійшла літня невисока жінка, закутана в сіру пухову шаль.

— Ліліна, — пробіг по лавах шепіт.

— Здрастуйте, хлопці! — привіталася завідуюча губвно. — Сідайте. Хліб та сіль.

— Спасибі! — відповів хор голосів.

Хлопці посідали. Ліліна походила по їдальні, потім сіла до столу першого відділення й почала розмову з малюками.

— Скільки тобі років? — спитала вона у Якутки.

— Десять, — відповів той.

— За що попав у школу?

— Крав, — сказав Якушка й почервонів.

Ліліна хвилину подумала.

— А тепер що ти робиш у школі?

— Вчуся, — відповів Якушка, ще більше червоніючи.

Ліліна всміхнулась і поплескала його, як дівчинку, по щоці.

— А ти за що? — звернулася вона до Кондрушкіиа, тринадцятирічного дегенерата з квадратним лобом і одвислою нижньою щелепою.

— Хату підпалив, — похмуро відповів той.

— Нащо ж ти її підпалив?

Кондрушкін, який мав прізвисько Квадрат, тупо подивився в обличчя Ліліній і відповів:

— Так. Захотілось — і підпалив.

Підійшов Вікмиксор.

— Цей у нас тільки два місяці, — сказав він. — Ще зовсім не обтесаний. Але нічого, обробимо. Це теж палій, — показав він на іншого першокласника — Калину. — Цей уже більше року в нас. За підпал в інтернаті перевели.

— Нащо ти зробив це? — спитала Ліліна.

Калина почервонів.

— Дурний був, — відповів він, похнюпившись.

Поговоривши трохи, Ліліна разом із Вікмиксором вийшла з їдальні. Незабаром до стола четвертого відділення підсів Горобець, що був на той час кухонним старостою.

Він був червоний як буряк, і видно було, що йому не терпиться щось розповісти.

— Здорово! — промовив він нарешті. — Мало не влип.

— Що таке? — спитав Японець.

— Та Ліліна… Не встиг черговий двері відчинити — влітає на кухню:

— Староста?

— Староста, — кажу.

— Скільки сьогодні одержано на день хліба? — А я, признатися, точно й не пам'ятаю, хоч у зошиті й записано.

— Два пуди вісім фунтів з половиною, кажу — навмання, звісно.

Вона далі:

— А м'яса скільки?

— Пуд десять, — кажу.

— Цукру?

— Фунт три чверті.

— Молодець, — каже і пішла.