Слава ЗСУ!

реготом, бо стріла просвистіла повз прутика й закопалася в землю на кілька кроків далі. Лісник квапливо відступив назад, щоб ніхто не бачив його досади, тим часом як жебрак, точним рухом наклавши стрілу, підвів лук і легко спустив тятиву.

Цього разу тишу розітнуло одностайне голосне «ура», бо стріла прошила тонку лозину наскрізь.

— Слава жебракові! — вигукнули сотні глядачів.

Шериф чортихнувся і сказав:

— Кращого лучника я ще ніколи не бачив. — Потім поманив до себе жебрака й запитав: — Послухай, хлопче, як тебе звати і звідки ти родом?

— Родом я з Голдернеса, — відповів той, — а люди звуть мене Рейнольдом Грінліфом. Сам же я блукаю по світу, шукаючи кращої долі.

— Ти славний хлопець, Рейнольде Грінліфе, і заслуговуєш кращого вбрання, ніж оте, що на тобі зараз. Підеш до мене на службу? Я платитиму тобі двадцять марок на рік, крім харчів, і видаватиму три зміни доброго одягу.

— Три зміни доброго одягу?! Тоді я з радістю піду до вас на службу, бо мені вже набридло світити голою спиною.

По цій мові Рейнольд обернувся до натовпу й вигукнув:

— Чуєте, добрі люди, я став на службу до шерифа і вже не потребую тієї пари бичків, що належать мені як приз! Візьміть їх собі та побенкетуйте на здоров'ячко!

Натовп закричав ще веселіше, в повітря полетіли шапки. Давно вже не бачив Ноттінгем такої популярної людини, яким став цього дня жебрак Рейнольд Грінліф.

Тепер, напевне, ви вже й самі здогадались, хто насправді прибрав ім'я Рейнольда Грінліфа; отже навряд чи є потреба вам розтлумачувати, що то був ніхто інший, як Маленький Джон. Він пішов у дім шерифа і вступив до нього на службу. Проте для шерифа це був нещасливий день, бо Маленький Джон хитро підморгнув оком і стиха промовив сам до себе: «Клянусь, я буду найгіршим слугою, якого він будь-коли мав».

Минуло два дні. Маленький Джон і справді не виявляв особливої старанності на службі у шерифа. Зате він вимагав найкращих страв і найкращого вина, які їв та пив сам шериф, доводячи цим економа до шаленого гніву. Проте не тільки за його стрілецьку майстерність, але й за те, що він блискуче провчав у чесних поєдинках заздрісних слуг, шериф дуже цінував Маленького Джона і всім говорив, що візьме його з собою на перше ж полювання.

Та ось настав день бенкету для різників, про який ми дещо вже чули. Бенкетний зал був не в головному будинкові, а тільки сполучався з ним коридором. Всі слуги просто збилися з ніг, готуючись до зустрічі гостей, і тільки Маленький Джон цілісінький день вилежувався на постелі. Він зволив підвестися аж тоді, коли званий обід майже кінчався, бажаючи сам подивитись на шерифових гостей, прихопив тацю з вином і поплентався разом з іншими слугами до зали. Та поки він ніс те вино коридором, мабуть, чимало його вилилось у власну горлянку Джона.

Чи сподівався ж він, заходячи до бенкетної зали, побачити там Робіна Гуда! Можете собі уявити, як здивувалися ці два хоробрі чоловіки, зустрівшись у такій дивній компанії. Проте, як ми знаємо, вони нічим не виявили своїх почуттів і лиш домовилися зустрітися віч-на-віч того ж таки вечора. Тим часом бундючний шериф і гадки не мав про те, що він прихистив у себе під дахом двох найголовніших розбійників усієї округи.

Коли бенкет закінчився і почало смеркати, Маленький Джон раптом відчув у животі млість, яка нагадала, що він зранку нічого не їв. Джон подався в комору пошукати чогось їстівного. Але там, замикаючи на ніч засіки, товкся гладкий економ.

— Любий пане економе, — звернувся до нього Маленький Джон, — дайте мені пообідати, бо Грінліф не звичний так довго поститись.

Економ спідлоба зиркнув на Джона і забряжчав ключа ми, що висіли в нього на поясі.

— Забирайся геть, лежебоко, — відказав він спроквола, — сьогодні вже пізно говорити про їжу. І знай, ледацюго, аж поки заробиш, я не дам тобі ані крихти м'яса. Якщо тобі голод тітка, то можеш іще вилежуватися з своїм апетитом.

— Ну, ти, обережніше з моїм апетитом! — гримнув Маленький Джон. — Сам он викохав таке барило, що здору з нього вистачило б найбільшому ведмедеві на всю зимову сплячку. А мій шлунок вимагає їжі, і він її матиме!

По цій мові Маленький Джон відштовхнув економа убік і шарпонув двері. Однак вони виявились міцно замкненими. Економ уїдливо захихикав і знов забрязкотів ключами.

Це остаточно вивело Маленького Джона з терпіння, і він, мов довбнею, торохнув своїм важчезним кулаком по дверях, вибивши діру, в яку б легко пролізла будь-чия рука. Нагнувшись, Маленький Джон припав очима до дірки, аби розгледіти Що там їстівне лежить скраєчку, коли йому на голову звалився несподіваний удар: то економ з розмаху брязнув його