Слава ЗСУ!

І з піснею дзвінкою.

дного погожого ранку, невдовзі після того, як розбійники провчили гоноровитого шерифа, Робін Гуд і Маленький Джон йшли собі повагом стежкою, що вела до узлісся. Це було недалеко від тієї самої кладки, де колись між ними сталась пам'ятна сутичка, і друзі, неначе змовившись, спрямували свою ходу до струмка, щоб напитися свіжої води та трохи спочити в затишку тінистих кущів. Ранок обіцяв пекучий сонячний день. Дорога пересохла й потріскалась навіть біля струмка, який тепер ще більше вабив до себе своєю прохолодною течією.

Обабіч курного битого шляху простягались широкі лани ячменю, що встиг уже вигнати ніжне молоде стебло. Тільки поминути ці лани — і враз починається ліс: могутні дуби, граби та буки, біля підніжжя яких сором'язливо проглядають скромні фіалки, обдаровуючи подорожніх своїми життєдайними пахощами. Трохи вище кладки, на дзеркальному невеличкому плесі, плавало три квітки водяної лілеї, а серед конюшини, яка пишним килимом вкривала протилежний берег, задоволено гула працьовита бджола. Довкола розливався такий мирний та радісний спокій, що друзі полягали горілиць на землю і, не бажаючи порушувати тиші, мовчки стежили за хмарками, які гналися одна за одною в голубій високості.

Раптом з стежки до них долинули чиїсь бадьорі кроки й веселий свист, нібито йшов сам володар усього світу, а світ був створений тільки для того, щоб весело насвистувати, ходячи по ньому; та нараз свист урвався, і натомість залунала грайлива пісенька.

— Нічого не скажеш, весела пташка! — промовив Робін, — водячись на лікоть. — Давай полежимо тихенько та перевіримо, чи й у гамані в нього так легко, як на серці.

Друзі принишкли й за мить побачили якогось незнайомого юнака. На ньому було пурпурове шовкове вбрання і хвацько зсунутий на потилицю дорогий капелюх з закрученим півнячим пером. Починаючи від цього пера й кінчаючи шовковими панчохами на ногах, — усе сліпило очі своїм ясно-червоним кольором. При боці у незнайомця висів добрячий меч, піхви якого були оздоблені карбованими зображеннями відважних лицарів та засмучених дам. Довге русяве волосся кучерями спадало йому на плечі, як у дівчат-школярок. Юнак ішов пританцьовуючи, ніби пустотливе дівча.

Роздивившись його як слід, Маленький Джон стиха засміявся.

— Ай справді весела пташка! — повторив він слова Робіна й додав: — Хоча під тим яскравим пір'ячком нівроку міцно збите тіло. Поглянь, які в нього пружні та стрункі ноги. А які м'язисті плечі, які сильні руки під гаптованим золотом плащем! Запевняю тебе, цей жевжик принагідно може блискуче попрацювати розцяцькованим мечем.

— Дурниці, — заперечив Робін, — це просто жіночий хвіст з королівського двору. Віддам свій лук за ламаний шилінг, якщо він не кинеться з ревом тікати, угледівши звичайнісіньку палицю. Залишайся тут під кущем і зараз побачиш, який я жарт устругну. Схоже на те, що в його шовковому гаманці грошиків більше, ніж будь-кому дозволено мати в Шервуді чи Бернесдєйлі.

По цій мові Робін спритно вискочив із схованки й загородив дорогу червоному незнайомцеві. Той, як ми знаємо, ніскільки не квапився і ще був далеченько від місця, де спочивали друзі. Помітивши Робіна, він не прискорив і не уповільнив ходи, а безтурботно ішов собі далі, роздивляючись на всі боки, ніби його цікавило все на світі, крім Робіна.

— Стій! — гукнув йому ватажок розбійників. — Чого ти прешся просто на людину, неотесаний лобуряко!

— А чом це я мушу зупинятись, любий друже? — спокійно відповів незнайомець і вперше окинув поглядом Робіна.

— Тому, що я наказую тобі зупинитись, — мовив Робін.

— А хто ти такий? — ще спокійніше запитав незнайомець.

— До мого імені тобі немає діла, — відказав Робін, — але знай, що я громадський збирач податків і розподілювач дзвінкої монети. Якщо в твоєму гаманці завелося грошей більше ніж треба, мій обов'язок — полегшити його, бо в тутешній місцевості є чимало достойних людей, яким цих самих грошей конче бракує. Отже, ласкавий джентльмене, прошу без зайвих розмов витягти свій гаманець, щоб я точно упевнив ся, скільки він важить.

На ці слова незнайомець відповів такою приємною усмішкою, ніби почув комплімент від знатної дами.

— Ти, бачу, цікавий хлопець, — незворушно мовив він. — І говориш такі потішні речі. Якщо ти не скінчиш своєї мови, кажи далі, бо цього чудового ранку я нікуди не хочу поспішати.

— Я сказав усе, що мені треба, і, гадаю, досить ясно, — відповів Робін, починаючи червоніти з гніву. — А коли не ясно, то можу розтлумачити інакше — тільки це буде не зовсім приємно для твоєї ніжної шкіри. То краще не опинайся та давай сюди гамана. Обіцяю по